Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 78

У нас було дев’ять зустрічей. Усього лише дев’ять, уяви. Цілих дев’ять, уяви собі! Наступна буде ювілейною, десятою. Вона буде неймовірною, правда? Правда ж, милий, буде? Я матиму можливість вирватися на початку листопада. Ми ж дотриваємо до листопада?

Я знаю, що ти трохи дратуєшся на такі питання і не любиш планувати нічого такого заздалегідь. Але ж пробачиш мені цю мою слабкість? Я щоразу боюся не дотривати до наступної зустрічі, і тому хочу чути від тебе, що ти так само чекаєш на неї… Ми дотриваємо, правда? Просто не плануй на той час нічого глобального. Крім мене.

Ти дивно на мене впливаєш. Моя пам’ять стала кращою. Варто було би чекати, що вона стане більш чіпкою та чіткою лише відносно тебе та всього, що пов’язане з тобою. Але ні, на все інше це теж розповсюдилося. Недавно в одному товаристві я загнала всіх у ступор, зумівши сказати по порядку імена всіх імператорів із династії Романових. Я в школі цього не могла сказати, уявляєш? А тут… Ще я ціни на продукти стала запам’ятовувати чітко, причому в різних магазинах та на різних ринках. Це дуже допомагає робити закупи, знаєш. Я перестала забувати сюжети книг, щойно їх прочитала. Тому що потім ми їх обговорюємо і не маю права забувати, пропускати крізь себе ці історії, не відловлюючи для себе нічого. А раніше могла. Коли ми з тобою познайомилися, я ковтала товстенний том за три дні. За тиждень нічого суттєвого не пам’ятала, а вже за місяць можна було починати читати цю книгу заново.

Ти чудово впливаєш на мене, не зупиняйся.

Але ж ти ніколи і не зупиняєшся, тільки прискорюєшся, м-м-м. У такі моменти я просто вмираю. Правда, умираю від насолоди, ти би знав… Одного разу на виставці я натрапила на фотографію, зроблену всередині газової камери одного з нацистських концтаборів. Аушвіц, здається. На закіптюженій чорній стіні було чітко видно сліди нігтів закатованих людей. Вони дерли стіни в безнадії, зближуючись зі смертю. Вгадай, коханий, про що я подумала в цей момент? Навряд чи вгадаєш. Про довгі подряпини від моїх нігтів на шпалерах у твоєму коридорі. Ти взяв мене тоді просто біля вхідних дверей, дозволивши тільки відкласти вбік дорожню торбу. Брав ззаду, виробляв таке, що я справді відчувала, що помираю. Тільки я, на відміну від тих бідолашних, подавалася назустріч тій смерті усім тілом, прагнула її, як ніколи досі.

Знав би ти, як я втішилася, коли була в тебе наступного разу і побачила, що ці сліди не затерто, не знищено! Навіть не прикрито! Це сказало мені про те, що в тебе нікого не буває, крім мене, більше та яскравіше, ніж будь-які твої запевняння та обіцянки. Я бачила, як вішаються на тебе жінки, навіть незнайомі! На тому рок-концерті, куди ти водив мене минулої зими, намагалися підкотитися троє. Я кожній із них готова була перегризти горлянку. При мені ти делікатно їх посилав. Але ж ти, любий, зі мною буваєш дні, а без мене – місяці. Маєш купу «старих, перевірених подруг». Усі вони проводять із тобою час. Часто лишаються ночувати. Усі вони гарні, дзвінкі, енергійні – ти знаєшся на жінках, у цьому тобі не відмовиш. У чому вони «перевірені», я не хочу думати навіть. Просто вірю тобі, та й усе. Це нестерпно. Хоча, мушу визнати, ті сліди моїх нігтів у тебе на шпалерах мене заспокоюють. Мур.