Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 76

Квартира № 22

Квіткарка Ру

У замку двічі прокрутився ключ. Молода жінка, вбрана в легку сукню, влетіла в помешкання, ледве не перечепившись об поріг, відкинула вбік дорожню торбу. Сполохана тиша вилетіла у прочинені вікна. Жінка так-сяк закрилася зсередини і кинулася прожогом до однієї з кімнат, полізла до шухляд. Лише тут скинула босоніжки та зняла годинник із зап’ястка. Покопирсалася усередині скриньок, викладаючи на поверхню стола різні дрібниці: блокноти, конверти, два яблука, кишеньковий розкладний штопор, якісь документи у пластиковій папці. Нарешті видобула кілька чистих аркушів паперу і кулькову ручку. Покрутила її в пальцях, ніби нагадуючи руці, як треба рухатися. Нагадувала сама собі власний почерк. Потерла чоло, оперлася ліктем на поверхню стола і почала писати. Намагалася робити це якомога розбірливіше.

«Щоразу, коли я прощаюся з тобою, то маю враження, ніби мені тут же, на вокзалі, при людях, відрубають якусь частину тіла. Наприклад, руку. Або навіть і дві. Саме тому я не відчуваю твого дотику, любий. Саме тому, а не через величезну відстань між нашими містами.

До наступної зустрічі я збираюся з думками, і відтяті раніше кінцівки відновлюються, відростають. Так у ящірок відбувається. Реґенерація чи якось так. Читала кілька здоровенних статей в енциклопедії на цю тему. Дивно розуміти, що є в мені щось від ящірки. Твій улюблений Джим Моррісон називав себе Королем Ящірок, Lizard King. Я назву себе Lizard Queen, королевою. Думаю, твердість, віра і благородство, з якими я знову і знову підставляюся під твою сокиру, мій кате, помітні на небесах і мене давно визнали найпрекраснішою та найсміливішою з ящірок.

Але наразі й доби не минуло від останнього прощання. Тому я поки що тільки тамую біль, глушу його, не думаючи про жодну реґенерацію. Милий мій, милий! Знав би ти, як сильно я вдячна тобі за цей біль і за те, що він не втрачає здатності минати! Ох…

Уявляєш, я думала писати тобі цього листа ще в потязі. Хотілося виговоритися, виплеснутися одразу після розставання. З моїх ран струмує біль, той лист мав би бути диявольськи сумним. Але потяг так хитає, вагони так підстрибують на стрілках, що мій і без того не надто зрозумілий почерк ставав геть нечитабельним. Ледве витримала, поки доїду. Просто з порога кинулася до аркушів паперу та ручки – не роздягаючись, не поївши, не нагодувавши кота і не подзвонивши чоловікові. Це нагадало мені, як щоразу по довгій перерві ми накидаємося одне на одного вже в передпокої. Часом забуваючи навіть зачинити вхідні двері. Не те що на ключ – хоч би прикрити їх! Часом не встигнувши перемовитися бодай словом перед тим, як здираємо одяг одне з одного. Так, милий, ось що воно мені нагадало, це моє сьогоднішнє повертання, – нашу пристрасть. Квапливу, нетерплячу, захопливу.

Я ношу в собі пекуче, обеззброююче бажання розмов із тобою, не менш дике, ніж бажання твого тіла. Згадала зараз – і мною знову трусить від збудження, руки ще більш неслухняні, аніж у потязі…

Мушу випити трохи.