Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 75

Якщо все минулося, то гаразд. Вони прокинуться і забудуть те, що було вчора. А Влад має взяти усе нарешті в свої руки. Він уже дорослий і відповідальний, так мама каже. Буде робити все, щоб вони не сварилися більше. Влад виховуватиме їх, ще, правда, не знає, як, але виховуватиме. І вони не сваритимуться. А якщо починатимуть знову, він просто братиме за руку когось із них і тягтиме гуляти на вулицю. Хай навіть буде глибока ніч. А інший – хай свариться. Сам із собою. Багато сам із собою не насваришся, Влад уже пробував. Чудовий план.

А ось якщо не минулося і батьки, не дай бог, надумають розійтися, то що робити тоді? Вони ось будуть сваритися потім, з ким я житиму? А потім що? Житиму з тим, хто переможе? Але я з двома хочу. І що тоді робити?

Влад піднявся, підійшов до підвіконня, взяв молоко. Пригубив, пробуючи, чи не дуже холодне, повернувся і сів за стіл.

Хіба що забути про це все і піти з дому. Стати мандрівником. Блукати містами. Може, десь і нових батьків знайшов би. Це, звісно, не те саме, що рідні, але що вже.

Думки, одна важча та дивніша за іншу, кружляли в його голові, поки він їв хліб із варенням, запиваючи молочком.

* * *

Валера прокинувся, усміхнувся суботі і виліз з-під ковдри. Після вчорашньої сварки з дружиною йому боліла голова, а ще більше – серце. Але попри це він вважав тему вичерпаною, він учора все сказав, і Наталка, судячи з усього, визнала, що неправа. Усе мало бути добре. Увечері вони підуть гуляти всі разом: він, вона і малий.

Увійшов до кухні і одразу ж наштовхнувся поглядом на сумного Влада. Сина він любив і засмучувати його аж ніяк не хотів.

– Привіт, малий. Виспався? – привітав Влада, гладячи його волосся.

– Не дуже, – не став брехати син, – ви вчора дуже довго і дуже голосно кричали.

– Так, вибач.

– Ви розлучаєтесь? – спитав малюк, аж завмираючи.

– Та ні, не кажи дурниць, – Валера і собі налив молока, сів поруч, – просто посварилися. Дорослі – то складні люди, вони завжди знайдуть привід для сварки. Ось і вчора так було. Ми обидва втомлені, знаєш, наприкінці тижня. Хтось щось сказав, інший не втримався і відповів. Слово за слово – і посварилися.

– І що?

– І нічого. Ми вчора ще вибачилися одне перед одним. Усе гаразд.

– Правда?

– Правда, – підтвердив Валера. – Увечері всі разом підемо до парку.

– До па-а-арку? – загорілися очі у Влада.

– Так, хочеш?

– Звісно! – скрикнув Влад, лізучи обійматися.

Парк – це серйозно. Люди, що посварилися, до парку не ходять. Владові відлягло від серця.

Тато збирався до своєї суботньої праці, а малий щасливо допивав молоко, вже уявляючи їхній перший, гарний, спільний цього літа вечір.

* * *

За кількома стінами від них, у батьківській спальні, мама вслухалася в їхні голоси так само, як учора вслухався Влад. Лякалася свого рішення, але розуміла, що це – найкраще, що вона може для них зробити.

Уже ввечері, коли Валера прийде з роботи, вона буде в потязі, в дорозі до іншого міста й іншого життя. Навряд чи вони підуть без неї до парку. Але це її мало обходить.