Читать «Ловець повітряних зміїв» онлайн - страница 17

Увечері я написав своє перше оповідання. Мені знадобилося десь півгодини. Я вигадав похмуру казочку про чоловіка, який знайшов чарівний кубок і збагнув: якщо в нього заплакати, то сльози обернуться перлинами. Хоч той чоловік і злидарював, але був щасливий і плакав нечасто. Отож йому довелося зумисно сумувати, щоби розбагатіти за допомогою сліз. Та що більше перлів утворювалося, то дужчою ставала його жадібність. Закінчувалося все тим, що чоловік сидить на горі перлин, тримає ніж і нестримно ридає в чашу, пригортаючи до себе тіло вбитої дружини.

Того ж вечора я вибрався сходами нагору й увійшов до баби в курильню з двома аркушами паперу, на яких нашкрябав ту історію. Коли я з’явився на порозі, баба і Рахім-хан курили люльки та попивали бренді.

— Аміре, що таке? — запитав баба, відкинувшись на спинку дивана і переплівши руки за головою. Довкола батькового обличчя кружляв блакитний дим. Від його погляду в мене пересохло горло. Я прокашлявся і сказав, що написав казку.

Баба кивнув і ледь усміхнувся, хіба що вдаючи цікавість.

— Що ж, це дуже добре, правда? — тільки й промовив. І глянув на мене крізь хмару диму.

Напевне, я стояв там менше хвилини, але й донині та хвилина — чи не найдовша в моєму житті. Секунди тяглися одна за одною, і кожну попередню з наступною розділяла вічність. Повітря стало важким, вологим, майже твердим. Здавалося, я дихаю цегляним повітрям. Баба продовжував дивитися на мене згори вниз, але прочитати написане не пропонував.

Як завжди, мене врятував Рахім-хан. Він простяг руку та обдарував мене усмішкою, в якій не було й натяку на вдаваність.

— Даси мені, Аміре-джан? Хочу прочитати.

Баба майже ніколи не звертався до мене, вживаючи оце пестливе «джан».

Баба знизав плечима і підвівся. Здавалося, він теж відчув полегшу, ніби Рахім-хан порятував і його.

— Так, хай кака Рахім почитає. А я йду нагору збиратися.

По цих словах батько вийшов з кімнати. Зазвичай я обожнював бабу з фанатизмом, близьким до релігійного. Але тієї миті шкодував, що не можу розпороти вени та випустити зі свого тіла його трикляту кров.

Через годину, коли вечірнє небо затяглося імлою, баба і Рахім-хан поїхали батьковою машиною на якусь вечірку. Виходячи, Рахім-хан сів навпочіпки переді мною, вручив мені аркуші з казкою та ще один, згорнутий. Широко всміхнувся і підморгнув.

— Це тобі. Прочитай пізніше.

Він замовк, а тоді додав єдине слово, яке заохотило мене до письма більше, ніж усі компліменти, що я чув згодом від різних редакторів. Він сказав мені «браво».

Вони поїхали, а я сидів на своєму ліжку і шкодував, що Рахім-хан — не мій тато. А потім подумав про бабу, і про його великі могутні груди, і як добре, коли він пригортає мене до них, і як уранці він пахне брютом, і як його борода лоскоче мені обличчя. Зненацька я відчув таку провину, що кинувся у ванну та виблював у вмивальник.

Тієї ночі, згорнувшись клубочком у ліжку, я знову і знову перечитував записку Рахіма-хана. Ось що в ній було.

Аміре-джан, мені дуже сподобалася твоя казка. Машалла , Бог подарував тобі особливий талант. Тож твій обов’язок — дбати про нього, адже тільки віслюк нехтує даровані Господом таланти. Ти написав казку грамотно та цікаво. Але найбільше в ній вражає іронія. Можливо, ти навіть не знаєш значення цього слова. Нічого, колись дізнаєшся. Це те, чого деякі письменники прагнули досягнути впродовж довгих років праці, але так і не зуміли. А тобі вдалося вже в першій своїй казці. Аміре-джан, мої двері завжди будуть відчинені для тебе. Я радо вислухаю будь-яку твою історію. Браво.

Твій друг, Рахім