Читать «Ловець повітряних зміїв» онлайн - страница 16

— Ага, — відповів той, кивнувши.

Проте потім я почувався винним через той випадок. Тому намагався відкупитися, даруючи Гассанові то якусь зі своїх старих сорочок, то поламану іграшку. Переконував себе, що так можна залагодити ту безневинну насмішку.

На той час улюбленою книжкою Гассана була «Шах-наме» — епос десятого століття про подвиги перських героїв. Йому подобалися всі розділи, подобалися шахи давнини — Фарідун, Заль, Рудабе. Але і його, і моєю улюбленою історією було сказання «Рустам і Сограб» про великого воїна Рустама та його прудконогого коня Рахша. Рустам смертельно поранив у битві відважного супротивника Сограба, а потім довідався, що Сограб — це син, якого він давно шукав. Убитий горем Рустам чує передсмертні слова свого сина: «Якщо ти справді отець мені, то заплямив меч у крові свого сина. І єдино через упертість. Я ж бо прагнув любові твоєї здобути та ім’я твоє дістати, адже хотів розгледіти в тобі те, що побачила мати моя. Та марно я звертався до серця твого, а нині час зустрічі вже збіг...».

— Аміре-ага, прочитай, будь ласка, ще разочок, — просив Гассан.

Інколи в його очах озерцями збиралися сльози, поки я перечитував цей фрагмент, і мені завжди було цікаво, за ким же він плаче — за вбитим горем Рустамом, що рве на собі одяг і посипає голову попелом, чи за вмирущим Сограбом, який понад усе прагнув батьківської любові? Особисто мені доля Рустама не здавалася трагічною. Зрештою, хіба не кожен батько приховує в серці таємне бажання вбити свого сина?

Одного дня, в липні 1973-го, я знову трохи позбиткувався з Гассана. Спершу читав йому, а тоді раптом відійшов від написаного. Вдавав, ніби читаю з книжки, час од часу гортав сторінки, але від тексту відволікся цілком, натомість вигадував власне продовження оповіді. Гассан, певна річ, нічого не помітив. Для нього слова на сторінці були закодованими посланнями, незрозумілими і загадковими. Слова були потаємними брамами, а ключі до них тримав я. Потім я запитав Гассана, тамуючи сміх, чи сподобалася йому та історія, але він чомусь почав плескати в долоні.

— Ти чого? — здивувався я.

— Вона була найкраща з усіх, що ти читав мені за весь час, — відповів він, так і плескаючи.

Я засміявся.

— Та ну?

— Так.

— Дивовижно, — пробурмотів я. І справді так думав. Його відповідь була... абсолютно несподівана. — Гассане, ти серйозно?

Він досі плескав.

— Вона чудова, Аміре-ага. Почитаєш мені завтра ще?

— Дивовижно, — повторив я трохи розгублено, бо почувався, мов людина, яка раптом викопала в себе на подвір’ї скарб.

Коли ми спускалися з пагорба, думки в моїй голові вибухали, як феєрверки в Чамані. «Найкраща з усіх, що ти читав мені за весь час». А я ж читав йому чимало історій. Тим часом Гассан щось запитував.

— Що? — перепитав я.

— Що означає слово «дивовижно»?

Я засміявся. Стиснув його в обіймах і поцілував у щоку.

— А це за що? — Гассан знітився, зашарівся.

Я по-дружньому його потермосив. Усміхнувся.

— Ти принц, Гассане. Ти принц, і я тебе люблю!