Читать «Ловець повітряних зміїв» онлайн - страница 13

Халед Госсейні

— І куди ж він приведе? — запитав баба. — Хлопець, який не може захистити себе, рано чи пізно стане чоловіком, який не здатен захистити нікого й нічого.

— Ти, як завжди, надто все спрощуєш.

— Навряд.

— Ти гніваєшся, бо боїшся, що він ніколи не зможе перейняти твій бізнес.

— І хто тут надто все спрощує? — промовив баба. — Слухай, я знаю, що ви з ним ладнаєте, і щасливий за вас. Заздрю, але щасливий. Справді. Йому потрібен хтось... хто його розуміє, тому що, бачить Бог, я — ні. Але щось у Амірі мене непокоїть, і я не можу сформулювати, що саме й чому. Це наче...

Я майже бачив, як він шукає, добирає правильні слова. Баба понизив голос, але я все одно його почув.

— Якби я не бачив на власні очі, як лікар витягнув його з дружини, то нізащо не повірив би, що він — мій син.

Наступного ранку, готуючи мені сніданок, Гассан запитав, що мене тривожить. Я огризнувся і сказав, щоб він не пхав носа в чужі справи.

Щодо підлості Рахім-хан помилився.

Розділ четвертий

1933 року, коли народився баба, а Загір-шах розпочав сорокарічне правління Афганістаном, двоє братів, юнаки із заможної та шанованої кабульської родини, сіли за кермо батькового «форда родстера». А що були під кайфом від гашишу і маст від французького вина, то дорогою до Пагмана збили на смерть двох хазарейців, чоловіка та дружину. Поліцейські привели юнаків, які вже потроху розкаювалися, і п’ятирічного сироту, сина загиблої пари, до мого діда — високоповажного судді та людини з непогрішною репутацією. Вислухавши розповідь братів і благання про помилування від їхнього батька, мій дід наказав обом юнакам негайно вирушити в Кандагар і на рік записатися в армію — попри те, що їхній родині якось вдалося відкупити братів від служби. Батько хлопців сперечався, але не надто рішуче, тож урешті всі погодилися, що покарання хоч і суворе, зате справедливе. А сироту дід прийняв у свій дім і наказав слугам навчати його та ставитися до малого добре. Тим хлопчиком був Алі.

Алі й баба виросли разом і були товаришами по іграх, точнісінько як ми з Гассаном у наступному поколінні, — принаймні доки поліомієліт не скалічив ногу Алі. Баба часто розповідав нам про їхні витівки. Алі ж лише хитав головою та приказував: «Ех, ага-сагіб, розкажіть-но їм краще, хто замислював усі капості, а хто був лише виконавцем». Баба сміявся й обіймав Алі.

Проте в жодній з цих історій баба ні разу не назвав Алі своїм другом.

Дивно те, що і я ніколи не думав про нас із Гассаном як про друзів. Принаймні у звичному значенні цього слова. І байдуже, що ми вчили один одного кататися на велосипеді «без рук» чи майстрували повноцінний саморобний фотоапарат з картонної коробки. Байдуже, що ми не одну зиму разом запускали та ловили повітряних зміїв. Байдуже, що для мене обличчя Афганістану уособлює цей тонкокостий хлопчина з поголеною головою і низько посадженими вухами, хлопчина з лицем китайської ляльки, повсякчас освітленим усмішкою з-під заячої губи.

Усе це нічого не значить. Бо історію важко перемогти. І релігію теж. Врешті, я був пуштун, а він — хазареєць, я був суніт, а він — шиїт, і це неможливо змінити. Неможливо.