Читать «Ловець повітряних зміїв» онлайн - страница 12

Зненацька баба показав на якогось чоловіка:

— Аміре, бачиш, онде сидить чоловік, оточений людьми?

Авжеж.

— Це — Генрі Кіссинджер.

— А-а-а, — тільки й сказав я.

Я не знав, хто такий Генрі Кіссинджер, і міг би запитати. Але тієї миті я з жахом помітив, що один чапандаз випав із сідла і зник у тлумі копит. Його тіло вилетіло з-поміж них, вдарилося об парапет, ніби шматяна лялька, а коли розпашілі супротивники поскакали далі, нарешті перестало котитися. Сіпнулось і відтак завмерло — ноги були зігнуті під неприродним кутом, калюжа крові поволі просякала пісок.

Я заплакав.

Плакав усю дорогу додому. Пригадую, як міцно баба стискав кермо. Стискав і розтискав. Я ніколи не забуду, як баба, мовчки кермуючи, мужньо намагався приховати відразу на обличчі.

Пізніше того ж вечора я проходив повз батьків кабінет і раптом почув, що він розмовляє з Рахімом-ханом. Я притис вухо до дверей.

— ...будь вдячний, що в нього добре здоров’я, — сказав Рахім-хан.

— Авжеж, авжеж. Та він або заривається з головою в ті свої книжки, або тиняється по дому, ніби сновида.

— І що?

— Я був не такий.

Здавалося, баба розгублений, майже злий.

Рахім-хан засміявся:

— Діти — не розмальовки. Їх не можна взяти і розфарбувати улюбленими кольорами.

— Повір мені, — сказав баба, — я був зовсім не такий, і діти, з якими я ріс, теж були геть інші.

— Іноді ти поводишся найбільш егоїстично з-поміж усіх моїх знайомих, — відповів Рахім-хан.

А з-поміж моїх знайомих Рахім-хан був єдиним, хто міг сказати таке бабі.

— Не в цьому річ.

— Певен?

— Певен.

— А в чому тоді?

Я почув, як від вовтузіння баби заскрипіла шкіряна оббивка дивана. Заплющив очі й іще сильніше притис вухо до дверей — і хотів, і не хотів усе почути.

— Інколи я визираю з вікна і бачу, як він грається надворі з сусідськими хлопцями. Бачу, як вони штовхають його, забирають у нього іграшки, то копнуть, то штурхнуть. І він ніколи не дає здачі. Ніколи. Просто... опускає голову і...

— Отже, він не жорстокий, — підсумував Рахім-хан.

— Я не про те, Рахіме, і ти чудово розумієш, — огризнувся баба. — Малому чогось бракує.

— Так, підлості.

— Самозахист — це не підлість. Знаєш, що відбувається щоразу, коли сусідські хлопці дражнять Аміра? За нього заступається Гассан і проганяє їх. Я бачив на власні очі. А коли вони повернулися додому, я спитав: «Звідки в Гассана подряпина на обличчі?». І Амір відповів: «Він упав». Кажу тобі, Рахіме, малому точно чогось бракує.

— Дозволь йому знайти власний шлях, — сказав Рахім-хан.