Читать «Ловець повітряних зміїв» онлайн - страница 11

У школі ми часто бавились у гру, яка називалася шержанґі — «битва віршів». Ведучим був учитель фарсі, а відбувалося все так: ти декламував строфу з вірша, а твій супротивник мав хвилину на те, щоби відповісти строфою, яка починається з тієї самої літери, якою закінчується твоя цитата. Кожен у класі хотів, щоб я опинився саме в його команді, бо мені ще й одинадцяти не було, а я вже завиграшки цитував десятки віршів Омара Хайяма, Гафіза або ж відому поему «Маснаві», яку написав Румі. Якось я змагався з цілим класом — і переміг. Того ж вечора я розповів про це бабі, та він лише кивнув і пробурмотів: «Добре».

Отакий я собі знайшов порятунок від батькової відчуженості — книжки покійної матері. Книжки, а ще, звісно, Гассан. Я читав усе: Румі, Гафіза, Сааді, Віктора Гюґо, Жуля Верна, Марка Твена, Яна Флемінга. Перечитавши всю материну бібліотеку — крім нудної історичної літератури, історія ніколи мене особливо не цікавила, тільки романи, епіка, — я почав витрачати на книжки кишенькові гроші. Купував по одній щотижня в книгарні біля Кінопарку, а коли не стало місця на поличках, почав складати їх у картонні коробки.

Звісно, одружитися з поеткою — то одна річ, але зовсім інша — бути батьком сина, який з головою поринає в поезію замість ходити на полювання... Що ж, гадаю, батько не про таке мріяв. Справжні чоловіки не читають поезії і, Боже збав, ніколи не пишуть віршів самі! Справжні чоловіки — справжні хлопці — грають у футбол, точнісінько як баба в юності. Футбол — ось чим чоловіку можна захоплюватися. У 1970-му баба зробив паузу в будівництві сиротинця та полетів на місяць у Тегеран, щоб дивитися по телевізору Чемпіонат світу з футболу (в Афганістані телебачення тоді ще не було). Він записав мене у футбольну команду, щоб спонукати до такого самого захоплення. Однак у футболі я був жалюгідний: цілковитий незграба, завада для команди — завжди перешкоджав вдалому пасу або по-дурному блокував відкритий прохід. Валандався полем на хирлявих ногах, благав дати мені пас, але ніхто не зголошувався. І що дужче я старався, затято розмахуючи руками над головою і попискуючи: «Я відкритий! Я відкритий!» — то відвертіше мене ігнорували. Проте баба не бажав здаватися. Коли стало вже геть очевидно, що я не успадкував ані дрібки його фізичних здібностей, він постановив собі зробити з мене бодай палкого уболівальника. Хоч із цим завданням я ж мусив упоратися, правда? І я вдавав, що мені цікаво, так довго, як тільки міг. Я радів з батьком, коли команда Кабула обіграла команду Кандагара, і люто лаяв рефері, коли той призначив пенальті нашій команді. Але баба відчув брак щирого інтересу і зусиллям волі прийняв невтішний факт: його син ніколи не гратиме у футбол і не стане вболівальником.

Пригадую, якось баба взяв мене на щорічній турнір з бузкаші, який відбувається в перший день весни — у день Новоріччя. Бузкаші була і є національною пристрастю афганців. Щоби перемогти, чапандаз — дуже майстерний вершник, який зазвичай має багатих покровителів, — повинен вихопити в затятих суперників тушу козла чи якоїсь іншої худобини, пронести її через усе поле, летячи галопом, і вкинути в кільце. Тим часом інші чапандази переслідують його і роблять усе можливе: копають, хапають, б’ють батогом, штурхають, — щоби відібрати тушу. Того дня натовп заревів од захвату, коли вершники на полі викрикнули бойові кличі та рвонули по тушу, оповиті хмарою куряви. Земля двигтіла від брязкоту підков. Ми спостерігали за грою з верхніх рядів, вершники промчали повз нас галопом, лаючись і волаючи, з морд їхніх коней летіла піна.