Читать «Ловець повітряних зміїв» онлайн - страница 10

— Але мулла Фатгулла-хан доволі приємний, — насилу вичавив я поміж нападами сміху.

— І Чингісхан таким здавався, — сказав баба. — Ну все. Ти питав про гріх, і я тобі розповім. Слухаєш?

— Так, — відповів я, стискаючи губи. Але таки фиркнув носом — звук видався схожим на хропіння. І я знову розсміявся.

Кам’яні очі баби вп’ялися в мої, і я вмить перестав хихотіти.

— Я хотів поговорити з тобою як чоловік з чоловіком. Як думаєш, ти готовий?

— Так, баба-джан, — пробурмотів я, дивуючись, і вже не вперше, як батько вміє боляче вжалити мене кількома словами. А було ж так добре — баба нечасто розмовляв зі мною, а на коліна саджав тим паче, і я так по-дурному все зіпсував.

— Добре, — відказав баба, блукаючи поглядом. — Так от, хай що розповідає мулла, є тільки один гріх, тільки один. І це крадіжка. Решта гріхів — то лише різні варіанти крадіжки, і все. Розумієш?

— Ні, баба-джан, — сказав я, відчайдушно силкуючись зрозуміти. Не хотілося знову його розчаровувати.

Баба нетерпляче зітхнув. Це теж мене вразило, тому що зазвичай він був терплячий. Пригадую, скільки разів батько затримувався допізна, скільки разів я вечеряв на самоті. Питав Алі, де баба й коли він повернеться додому, хоч і так добре знав, що батько на будівельному майданчику: наглядає, керує. Хіба ж для цього не потрібне терпіння? Я вже зненавидів був усіх дітей, для яких він будував той притулок; інколи мені хотілося, щоб вони померли разом з батьками.

— Коли вбиваєш людину, то крадеш життя, — пояснив баба. — Крадеш право дружини мати чоловіка, позбавляєш дітей батька. Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду. Коли шахруєш, то крадеш право на справедливість. Розумієш?

І я розумів. Коли бабі було шість, у дім мого дідуся просто посеред ночі прокрався злодій. Дідусь, поважний суддя, став супроти нього, але злодій штрикнув його ножем у горло і порішив на місці — вкрав у баби тата. Містяни впіймали вбивцю перед полуднем наступного дня — то був бродяга з провінції Кундуз. Його повісили на гілці дуба за дві години до пообідньої молитви. Цю історію розповів мені не сам баба, а Рахім-хан. Про бабу я завжди дізнавався від інших людей.

— Аміре, немає нічого гіршого за крадіжку, — сказав батько. — Той, хто відбирає неналежне йому, байдуже, життя це чи паляниця наана... Плював я на нього. А якщо наші з ним стежки перетнуться, то бережи його Бог. Ти розумієш?

Сама думка про те, як баба лупцює злодія, викликала в мене і захват, і невимовний жах.

— Так, баба.

— Думаю, якщо Бог справді існує, то в нього безліч значно важливіших клопотів, аніж те, що я п’ю скотч або їм свинину. Ну, зістрибуй. Від балачок про гріхи мені захотілося випити ще.

Я дивився, як він наповнює склянку біля бару, і міркував, чи скоро ми знову зможемо поговорити так, як оце щойно. Бо, щиро кажучи, мені завжди здавалося, що баба трохи мене ненавидить. Та й не дивно. Зрештою, це ж я убив його кохану дружину, його прекрасну принцесу, хіба ні? І я мусив би бодай про людське око вдатися в батька. Але я не вдався в нього. Зовсім.