Читать «Книга імен» онлайн - страница 54

А попередити його неможливо, як неможливо застерегти тих ламед-вовників, що залишилися живими, про небезпеку, котра загрожує їм. Девід не мав упевненості, що знає імена їх усіх, — та чи взагалі в його пам'яті залишилися хоч якісь імена?

Уперше він відчув бажання опинитись у Сафеді. Єдиною зброєю проти гносеїв були оті імена в нього в голові й у щоденнику. Він не мав ані знань Йаелі, ані її зв'язків, він не володів мудрістю рабина Бен Моше, — лише відголоски досвіду, який опирався логічним поясненням. Якщо місто Сафед справді священне й містичне, як твердить Йаель, можливо, воно визволить голоси душ, що благали його пам'ятати їх.

Девід уповільнив кроки. А непогано, що він може трохи пройтися, розім'яти м'язи, провітритися. Таке враження, ніби не п'ять днів, а кілька століть минуло відтоді, як він розгромив Тома в партії у сквош. Навіть не віриться, як круто повернулося його життя.

От він потроху божеволіє, — утікач, загнаний у задушливий готельний номер, відірваний від усього світу. Номер у готелі дуже тісний, проте Йаель жодного разу не поскаржилася. Їй дуже хотілося залишитись у готелі самій, доки він ходитиме за паспортом. Мередіт уже б на стіни дерлася, верещала б, що її от-от захоплять у полон.

«Гатч має зараз із нею клопоту по самісінькі вуха, — подумав він, пильно вдивляючись у колодязь сходів, перш ніж рушати вгору. — Якщо він їх забрав».

Девід завмер — за дверима їхнього номера лунали голоси. Він прислухався, почув чоловічий голос і швидко вставив у замок електронну картку-ключ. Потім рвонув двері й побачив просто перед собою дуло пістолета.

Розділ двадцять перший

ВІЛЛА КАЗА ДЕЛЛА ФАЛКОНАРА, СИЦИЛІЯ

ворецький прем'єр-міністра вийшов на терасу, де в просторих шовкових халатах ді Стефано та його дружина сиділи за традиційним сніданком — кавою з рогаликами.

— Перепрошую, сеньоре та сеньоро, — він злегка вклонився до прем'єр-міністра, і тон у нього був винуватий. — Один хлопець із села проситься до вас. Дуже наполягає. Твердить, що його мати працювала у вас на кухні, коли ви були в армії, і я її дійсно пам'ятаю. Він запевняє, що ніхто, окрім вас, не зможе йому допомогти.

Ді Стефано рвучко згорнув газету й поклав біля тарілки, а його дружина й далі присьорбувала каву.

— Можеш привести його, Карло, — мовив він, знизавши плечима.

Маріо Бонфіліо ввірвався на терасу: його смагляве обличчя випромінювало рішучість, натреновані роботою м'язи були схожі на жмути канатів — ді Стефано він видався схожим на пуму, готову до стрибка.

— Перепрошую, еччеленца, я б ніколи не насмілився прийти до вас, якби не був у такому відчаї. Поліція нічого не робить, нічого не знає. Життя родини моєї нареченої та моє власне перетворилися на суцільні тортури. — Він судомно ковтнув, пітніючи під пильним поглядом прем'єр-міністра та крижаними очима його дружини.

— У тебе є наречена? — підказав прем'єр-міністр.

— Si, моя Ірина, моя кохана, моє серце. Ми мали взяти шлюб минулого тижня. Але вона зникла. Батько послав її на пошту з якимось дорученням, і вона так і не повернулася. Ми кругом обшукали, сеньйоре, ферми, поля — геть усе. Поліції байдуже, вони нічого не роблять. Тільки сміються з мене, кажуть, що вона втекла з іншим. А я впевнений, що бути того не може, ми з Іриною заприсяглись одне одному. Ми так прагнули побратися, жити сім'єю.