Читать «Книга імен» онлайн - страница 22

Ніби прочитавши його думки, Ділон сказав:

— Ні-ні, не йдеться про кабалу в стилі Мадонни. До речі, я йому вже телефонував. Його зацікавив не тільки твій щоденник, а й агат, що залишився в тебе після того випадку. Коли поїдеш до Брукліну, прихопи з собою й те, й інше. А за першої нагоди відфаксуй йому кілька сторінок свого щоденника — він хотів би ознайомитися з ними ще до твого візиту.

Девід наморщив чоло й різко звернув праворуч. Голова йшла обертом, а Ділон тим часом вів далі:

— Бен Моше походить із давнього роду вчених рабинів, що присвятили життя вивченню кабали й розкриттю таємниць усесвіту.

Учені рабини. Ці слова пробудили в ньому невиразні спогади з часів дитинства — він згадав, як мати розповідала йому різні історії про їхнього предка Реба Зальмана з Києва, відомого містика. Начебто той міг в один вечір навчати учнів у двох різних містах за триста миль одне від одного. Девід завжди думав, що мати це все просто вигадала.

— Слухай, ти мене підколюєш, правда?

— Девіде, не все в житті зводиться до науки й емпіричних даних. Спробуй бути неупередженим.

Девід глибоко зітхнув.

— Ти мене не переконав...

— Маєш кращу ідею? — перебив його Ділон.

Девід потер чоло.

— Де саме в Брукліні? — Цікаво, як відреагує декан Майєр, коли він скаже йому, що має термінову справу в Нью-Йорку.

Розділ сьомий

оли Девід вийшов із таксі в Брукліні на авеню Z, у Нью-Йорку накрапував дощ. Із сумкою через плече Девід вибіг східцями на поріг нічим не примітного особняка на розі й натиснув на дзвінок. Чекаючи, доки йому відчинять, він розглядав срібну мезузу з вигадливим візерунком, прикріплену до дверей центру Б'наї Їсроель.

Йому відчинив худорлявий, доволі молодий чоловік, одягнений скромно в білу сорочку, широкі чорні штани та трикотажну чорну ярмолку. Він провів його до приміщення, що колись, очевидно, було вітальнею в чийомусь приватному будинку. Розкішний особняк перетворили на цілком пристойний лабіринт офісів.

— Я рабин Цві Гольдштейн, помічник рабина Бен Моше, — сказав чоловік на ходу, ведучи Девіда коридором до аудиторії з широкою зеленою дошкою, встановленою перпендикулярно до двох довгих стін із книжковими полицями. Девід пробіг очима по корінцях книжок і зауважив, що всі вони гебрейською мовою. В аудиторії приємно пахло крейдою, старою шкірою та мастикою для підлоги.

— Ми дивилися ті сторінки, які ви надіслали факсом рабинові Бен Моше. — Рабин Гольдштейн усміхався й насилу стримував радісне збудження. — Він дуже хоче з вами зустрітися.

Чудово. Може, тут я нарешті щось довідаюся, — подумав Девід.

Останнім часом щоразу, коли він заглядав у щоденник, то неодмінно натрапляв на сторінку з новим ім'ям Стейсі.

І від цього йому ставало дуже неспокійно.

— Я піду й скажу рабинові, що ви вже тут, а ви, може, тим часом вип'єте чаю?

— Ні, дякую. — Залишившись наодинці, Девід запхав руки в кишені й підійшов до єдиного в кімнаті вікна. По склу струмками стікав дощ, через що обриси будинків та автомобілів розпливалися. Він мимоволі згадав кадри з вибухом іранського танкера, які бачив по телевізору в аеропорті, чекаючи оголошення посадки. Здавалось, останнім часом по телебаченню показують лише погані новини.