Читать «Книга імен» онлайн - страница 20
Джилл Ґреґорі
— Прошу, — пухкою рукою Дорсет показав Девідові на м'яке чорне розкладне крісло перед столом. — Прошу сідати, професоре Шепард, і спробуйте розслабитися. Ви, схоже, трішки схвильовані.
— Я хочу, щоб ви мене загіпнотизували. — Девід сперся долонями на Дорсетів стіл. — Просто зараз.
— Спочатку я мушу дещо довідатися. По телефону ви окреслили проблему в дуже загальних рисах. Чому б вам не розповісти мені докладніше, наприклад, про головний біль, що його ви тоді згадали?
— Головний біль мене зараз цікавить найменше! — У розпачі він ударив рукою по столу. Від напруження на шиї набрякли жили. —
Дорсет звів брови.
— Передусім ви мусите заспокоїтися, лише тоді я зможу вас загіпнотизувати. Прошу, сядьте й розкажіть мені про цю свою напасть.
Девід змусив себе сісти й викласти скорочену версію того, що раніше розповів Ділонові.
— З телефонної розмови я зрозумів, що це складний випадок. — Гіпнотерапевт легенько постукав олівцем по столу.
— Чорт забирай, ще й який складний! Можемо почати негайно?
— Спробуймо.
Дорсет, важко ступаючи, обійшов довкола стола та сів на стілець поруч із Девідом; той нервово зітхнув і змусив себе заплющити очі. Відкинувся на опущену спинку крісла й почув, як клацнув умикач магнітофона. Дорсет запевнив, що Девід прокинеться відсвіжілим і пам'ятатиме все, що згадав під гіпнозом, і наказав слухати його голос.
Голос гіпнотерапевта був низький, глибокий, заспокійливий, як у диктора радіо.
— Рахуйте у зворотному порядку... п'ять... тепер чотири...
За кілька секунд Девіда огорнула прозора темрява. Він кудись плив... геть від болю, що стугонів у скронях... від тривоги... від думок...
Він слухався голосу. Цей рівний, спокійний голос привів його знову в ту зиму, коли йому було тринадцять, на засніжений дах високого гарного будинку. Ось Кріспін Мюллер легко біжить попереду.
— Еббі! Хапай мою руку! Еббі!
— З Еббі все нормально, Девіде, — каже Дорсет. — Ти в лікарні. Біля тебе лікарі. Бачиш їх?
— Бачу себе. На грудях кров. Лікарі схилились наді мною.
— Тобі боляче?
— Ні, я просто кудись пливу. Тепер і Кріспін тут — лікарів уже немає. Що це за світло?
— Подивися сам. Іди до нього, Девіде. Нічого не бійся. Скажи мені, що ти бачиш.
Світло, м'яке прекрасне світло. У цьому світлі він бачить людей, постаті, обличчя. Скільки облич! Вони йому щось кричать, простягнувши руки з-за блискучої мерехтливої веселки. Він зачудовано дивиться на їхні обличчя — прозорі, з виразом болю й благання.
Крик майже поглинає світло, стукає в голові, гримить, наче грім. Їхні імена. Вони вигукують свої імена. Він чує сотні імен, тисячі, чує знову та знову. А тоді всі ці спотворені стражданням обличчя разом викрикують одне-єдине слово.
Раптом усе зникло.
Коли Девід розплющив очі, м'яке світло в кабінеті Дорсета, здавалося, пекло йому в потилицю.
Голова розколювалась, дихав він часто й уривчасто.