Читать «Книга імен» онлайн - страница 106
Джилл Ґреґорі
Він підвівся й рушив до неї.
— Що ж у тобі такого особливого? Я читав, що душі
Стейсі притиснулася до стіни — відсахнулася від очей, які ніби просвердлювали її.
— Про що... ви... говорите?
Він виструнчився, зціпив щелепи.
— Правильно. Ти нічого не розумієш. Ніхто з вас не розуміє. І навіщо я гаю час?
Він відвернувся. Пішов до дверей. Скоро все це не матиме значення.
— Твій вітчим їде по тебе, Стейсі, — кинув він від дверей. — Гарна новина, правда? Тільки не для тебе, а для мене. Бо я вб'ю його, тільки-от відберу те, що він у мене вкрав.
Кріспін підніс долоні в заспокійливому жесті.
— Не бійся. Я вб'ю його не одразу. Спершу він побачить, як я вбиватиму тебе.
Розділ сорок шостий
Очікування ставало нестерпним. Осоружним. Девід почувався тут зайвим. Він уже не міг нічого дати, хоч усі й уважали, що якесь знання ховається в його підсвідомості. Нові імена не приходили, він вичерпався. Кардоза й інші працювали всю ніч над розшифруванням щоденника. А він нічого не знає ні про комп'ютерні роздруківки, ні про медитацію, ні про святі молитви. Йому нема чого тут робити. А от Стейсі він потрібен.
Востаннє він бачив Кріспіна Мюллера в Лондоні. Починати пошук треба саме з Лондона.
Іранці, врешті-решт, відступили, надзвичайний стан було знято, і близько четвертої ранку відкрили аеропорт. Його рейс був о другій годині дня.
Розминаючи тужаві м'язи, Девід пройшовся до дверей і подивився на людей, що напружено працювали в сусідній кімнаті. Він бачив Йаель, котра вчитувалась у щось із-за батькового плеча; волосся її було недбало підхоплене шпилькою на потилиці. Нелегка безсонна ніч позначилася на її змученому обличчі, і все ж вона випромінювала ту силу й грацію, які він відчув одразу, як вона ввійшла до кабінету рабина Бен Моше.
Йаель підвела голову, ніби його погляд торкнувся її, і ледь помітно усміхнулася.
— Здається, тобі не завадило б трохи свіжого повітря, — озвалася вона до Девіда.
— Піди покажи Девідові світанок у Сафеді: хто знає, чи буде в нього інша можливість, — насупився Йосеф. — Це дійсно вражаюче видовище, яке може виявитись останнім у житті кожного з нас.
Девід мовчки йшов сходами вниз поруч із Йаеллю. У службовому буфеті було накрито стіл: фрукти, сир, оливки й соки. Девід наливав каву у пластикові чашки, а Йаель чистила фруктовим ножем помаранч. Покрив ночі світлішав, тож вони вийшли надвір зі своїм немудрим сніданком, а у вухах і досі лунали невтішні слова Йосефа.