Читать «Книга імен» онлайн - страница 107

— Ти донесеш обидві чашки? — спитала Йаель. — Тут є одне місце, куди я б хотіла тебе відвести.

Вони мовчки пересувалися бруківкою вулиць, світанкові кольори змінювалися з сірих на ніжно-опалові, і місто Сафед затріпотіло від подиху нового дня.

— Хто знає, скільки ще лишилося часу, — прошепотіла Йаель, коли вони повернули за ріг і пішли вузьким провулком. — Дні чи години. І все ж таки...

— Розумію. Ми просто не маємо права здатися, так?

— Мій чоловік не здався. — Вона простягнула Девідові часточку чищеного помаранча. — Йоні бачив сон перед тим, як його послали до Лівану. Йому снився мир. Мир, що настане колись після його загибелі.

Вона зупинилася біля входу на цвинтар із рядами могил. Деякі з них зрівнялися з травою, інші здіймалися горбками в акуратні шереги між стежками під фіговими деревами. Девід побачив, що кожний горбок був обведений гарним бордюром із цегли й бетону й засаджений квітами.

— Його поховано тут, на військовому цвинтарі. Він мав лише двадцять вісім років, коли загинув. — Вона повернулася до Девіда, і очі її переповнилися втомою та болем утрати.

— Мені дуже шкода, — стиха вимовив Девід.

Йаель укинула фруктовий ніж у кишеню штанів кольору хакі й нахилилась, аби взяти з землі кілька камінчиків — вона складала їх у пусту чашку.

Девід узяв її за руку. Пальці в неї булі теплі, повні енергії життя, як і вона сама.

— Мені дуже шкода твого чоловіка. І вибач, що я вчора зірвався. Ти цього не заслужила.

— Ло давар — забудьмо. Я ж сабра, пам'ятаєш? Ми, корінні ізраїльтяни, подібні до кактуса, ім'ям якого називаємося: різкі й колючі зовні, але м'які й чутливі всередині. Тільки не кажи нікому.

— М'які й чутливі. Он як? — перепитав Девід із тонкою усмішкою; його здивувало, як легко вона прощає. В інший час, в іншому місці він би її поцілував. А тут, тепер випустив її руку й пішов слідом вузькою стежкою цвинтаря.

Вони пройшли трохи вперед, і Йаель зупинилася біля могильної плити з написом «Йонатон Гар-Пац».

— А знаєш, душа його й досі тут, — вона опустила очі на трав'яний бордюр могили. — Кабалісти вірять, що нефеш — найнижчий із трьох рівнів душі — не відлітає, а ширяє над могилою, коли людину ховають. Рабин Кардоза каже, що нефеш залишається захищати живих у важкі часи випробувань, а два вищі рівні душі — руах і нешама — здіймаються у вищі сфери.

— У нас зараз, безсумнівно, важкий час випробувань, — зауважив Девід. — Як вони можуть допомогти?

— Рабин розповідав, що коли живі приходять на цвинтар і просять покійних про допомогу, нефеш злітає до сфери руах і повідомляє про напасть унизу. Руах, у свою чергу, летить до сфери нешама, найближчої до Бога, — і тоді нешама благає Бога зглянутися над світом.

— Так ось чому ми тут! Попросити нефеш Йоні нагадати Богові про нашу біду. Попросити допомоги. — Девід дивився на граційну папороть на могилі Йоні й намагався осягнути поняття ієрархічності й неподільності людської душі. Його завжди вчили, що кожна людина має прямий зв'язок із Богом, і посередники не потрібні. Можна ходити до синагоги й промовляти давні молитви, а можна піти деінде та скласти власну молитву від щирого серця. І те, і друге приймається Богом.