Читать «Автохтони» онлайн - страница 157

– Але ви ж повірили? – весело сказав Вейнбаум. – Зізнайтеся! Вам же самому хотілося, щоб було що-небудь такенне. Всім хочеться. Такою є людська натура. Відшукати посеред крові та бруду, посеред безнадійності потаємні двері та вислизнути через них, і там, за дверима, побачити світло, й буколічний пейзаж із горами та морем, і янгола з оливковою галузкою. І там, за цими дверима, ніхто не помирає, і не розлучається, і диво лоскоче тебе ніжною пір’їнкою.

– Повірив? – напевно, все ж таки краще було б пересидіти до потяга у вокзальному буфеті. – Можливо. На якусь мить. Костжевський… він перегравав. Ви підібрали гарний типаж, але це не Костжевський. Той Костжевський давно вже мертвий.

– Не згоден, – сказав Вейнбаум. – Завжди має бути Костжевський. Якщо є місто, має бути Костжевський. І Валевська. І Ковач. А як же інакше.

– Кабалістика, – сказав він втомлено. – Знову кабалістика. До речі, а куди насправді подівся Шпет?

– Ах, Шпет? Його терміново попросили прочитати лекції в одному заміському клубі. За дуже непогані гроші. За ним приїхав чудовий новенький автомобіль і увіз його. Ще кілька днів, і він повернеться, і, знаєте, він абсолютно нічого не помітить. Але, звісно, йому доведеться вибачатися перед Воробкевичем. Втім, вони помиряться. Таке вже бувало.

– Музей воскових фігур теж належить вам?

– Та ні. Мареку.

Вогник свічки в каганці метнувся, присів, підстрибнув, риси обличчя Вейнбаума на мить спотворилися, маска, крізь яку проступає інша, нелюдська істота. Може бути й інша історія, подумав він, історія про прадавніх істот, які непомітно, поволі обплутали місто медовими нитками своїх дивних інтриг, своїх незрозумілих сторонньому оку ігор, своїх звичок, своєї сталості, але такі історії, здається, вже виходять з моди, та й взагалі це, здається, теж уже було. Ні, Вейнбаум – теж знаряддя. Це місто творить свій міф, за своєю примхою викликаючи з небуття тіні та керуючи ними.

– Я радий, що Шпет живий, – сказав він. – Він мені по-своєму навіть сподобався.

– А ось це ви даремно! – вигукнув Вейнбаум життєрадісно. – У Шпеті нема абсолютно, абсолютно нічого такого, що могло б вам сподобатися! Ви просто погано знаєте Шпета. Я його знаю добре і запевняю вас… Я бачу, моє обличчя вам більше нестерпно! Ви соваєтеся на стільці й думаєте, як би тактовно вшитися.

– Ні, – сказав він. – Просто я не спав цієї ночі й погано спав попередньої. А у потязі затишна полиця та чиста білизна. І ніякої китайки.

– Хочете, Валек вас відвезе?

– Хай Господь милує! – чесно сказав він. – І, звісно, Лідії привіт. Вона ваша родичка?

– В мене немає родичів, – спокійно сказав Вейнбаум. – Вірніше, є, але вони лежать там, звідки вже не встають. Привіт я передам, авжеж.

Він озирнувся, виходячи. Вейнбаум продовжував сидіти, умостивши тростину між колін і поклавши гостре підборіддя на руків’я, так, що вовча срібна голова, здавалося, виростала у Вейнбаума з шиї.