Читать «Автохтони» онлайн - страница 159

* * *

Навіть коли померли всі паротяги, запах залишився. Циндри, паленого вугілля, диму. Сухий, жорсткий, зміїний запах.

У привокзальному буфеті він купив пиріжок із м’ясом, із тих, що наполегливо не рекомендував Вейнбаум. Пиріжок виявився неочікувано смачним. Ще він узяв сто грамів, бо спирт вбиває мікробів. У приміщенні вокзалу було повно-повнісінько циган, із мішками, із дітьми, які босоніж чалапали холодною підлогою. Циганка у кількох спідницях, з-під яких виглядали тренувальні штани, розташувавшись на просілому мішку, годувала груддю дитину. Ще був старий із козою, і жінка з кошиком, накритим пуховою хусткою. У кошику щось ворушилося, він не зрозумів, що. Циганам плювати на гарно обставлені виходи. Їм взагалі плювати на чужинців. Тому її ніхто й не помітив. Хоча виглядала вона навіть дуже мило в цій своїй чорній короткій хутрянці, на дуже високих підборах, що додавали до її маленького зросту ще декілька щедрих сантиметрів. Довкола була штовханина, циганські діти кричали, коза мекала, і він, щоб зручніше було розмовляти, взяв її маленьку холодну руку і відвів за кіоск із товарами першої необхідності, й вони стали там, поряд із зубними щітками і кульковими дезодорантами, що було, чесно кажучи, не так романтично, як їй, напевно, хотілося б.

Вона мовчала, тільки голе біле горло тремтіло, немов вона тільки-но завершила співати. Даремно вона ходить без шарфа, ще застудиться, але ж співачкам не можна. Хоча вона, напевно, перед тим як увійти сюди, зняла шарф для краси та форсу.

Пасифлора. Вітекс священний.

– Ти навіщо прийшла? – вийшло нечемно. Шкода. Він не хотів нечемно.

Попри височезні підбори, вона здавалася дуже маленькою та беззахисною. Налякана дитина у маминих туфлях. А він великий та сильний, зараз він зробить крок до неї, і обійме її, і підхопить її на руки, й увезе далеко-далеко. Бажано, в СВ. І вони житимуть довго та щасливо, а потім навіки застигнуть у пурпуровому сердечку на тлі гарного стімпанківського паротяга, і Марина за стійкою відкриє паперову обкладинку й перегорне першу сторінку.

Авжеж, точно, ось і чемоданчик, маленький, навіщо їй великий, коли там, куди вони нарешті приїдуть, він купить їй все-все-все. А за особняком наглянуть, особняк нікуди не подінеться, це її музей, її домівка, ніхто його більше ніколи не відбере, тим більше комуналку все одно оплачує місто.

– Яніно, – сказав він. – Маленька Яніно. Там, куди я їду, нічого немає. Нічого, розумієш? Тільки страшні залізні звуки і люди з песячими головами, і морок, і бруд, і сором, й інколи кров, і жах триваючого безглуздого життя, і сам я з першим променем світанку встану зовсім іншим, я стану такою ж людиною з песячою головою і більше не скажу ані слова, а тільки гарчатиму ненажерливою своєю горлянкою. Залишилося зовсім небагато, наближається фінал, і я от-от зніму своє обличчя, і під ним виявиться морда чудовиська. Такі в нас метаморфози, маленька Яніно, такі страшні дива, і ми не вміємо робити інших. Ти помилилася, маленька моя Яніно. Я не граф Монте-Крісто, а ти не Гайде. Я не повезу тебе із собою. Мені нема куди. Я така ж ілюзія, як усі тут, Яніно. Я розчинюсь, як сіль у воді, я вже розчиняюся, незабаром мене зовсім не буде. Зовсім. Зовсім.