Читать «Автохтони» онлайн - страница 156

І дівчина була інша, не русява, пухкенька, з порцеляновими ляльковими зубками і ямочками на щоках, а чорнява, сухорлява, блідо-смаглява. Але Вейнбауму вона кивнула ввічливо, і він усівся на свій звичний стілець, укріпивши тростину між гострими колінами. Вони поміняли усіх дівчат у місті, подумав він. Утім, кава виявилася доброю. Навіть кращою, ніж зазвичай.

– А, ви бачилися з Вертіго. Судячи з вашого похмурого вигляду.

У зіницях Вейнбаума поодинокий вогник свічки розпався на дві червонуваті крапки.

– Так, – сказав він і хотів узяти печивце, але випадково натиснув на нього занадто сильно, і воно розсипалося крихтами. Він поворушив купку крихт пальцем. – Класичний сюжет, так. Заїжджий лицар і король-каліка. Лицар має перемогти короля або зцілити його. Зцілити, звісно, краще, оскільки тоді, за каноном, лицар має уздріти Грааль. Тільки Грааля немає, в тому-то й біда. Немає й не було. Тут, до речі, здається, є ще один театр, у місті? Драматичний.

– Був. Але, можна вважати, прогорів. У переносному розумінні. Тримається тільки на місцевих графоманах. Графомани, бачте, марнославні, а деякі ще й багаті. Вони готові фінансувати свої опуси. Але, на жаль, багатих графоманів дедалі менше, ніж просто графоманів.

– А голодних акторів – багато.

– Та вже більше, ніж багатих графоманів.

– Навіщо все це? Авжеж. Вам нудно. Ви дуже довго живете, і вам нудно. І ви тримаєте цю ресторацію і ще дві ресторації. І, можливо, придбаєте ще парочку. Таких, щоб туристам сподобалося. Але туристам увесь час потрібно щось новеньке. Їм набридло слухати про чорну вдову і могилу вампіра. Про масонів і про сильфів. Навіть про опір набридло, та ще й гірше набридло, оскільки там забагато правди. І так, є ще Валек, а він колишній історик. У нього обов’язково є якісь ідеї. Щодо туризму. І щодо історії. Індивідуальний підхід. І кожний приїжджий їде назад зі своєю історією. І врешті-решт усі ці історії…

– Усе не так, як ви думаєте, – сказав Вейнбаум.

– Хіба? – у свою чергу спитав він. – Хіба не весело влаштовувати всі ці розіграші? Наймати акторів, дурити бідолашних приїжджих? Так, напевно, було весело мене лякати… рятувати, водити за носа. Збивати з пантелику. Підкидувати ідеї і тут же відкидати їх. Це він вам усе розповів, еге ж? Колись давно, зі смішком, за філіжанкою кави, за чарочкою настоянки. За третім, четвертим кухлем пива. Він багато п’є. Так йому легше.

– О!

Смаглява й чорнява подавальниця поставила перед Вейнбаумом просякнуту млостю ромову бабу, і Вейнбаум енергійно тицьнув у неї ложечкою.

– Тепер ви демонізуєте мене! Вам просто конче необхідно когось демонізувати!

– Ні-ні! Я знаю, ви не заради власної вигоди. Просто історія – це кров і бруд. Це ганьба та зрада. А місту потрібен міф. Повнокровний справжній міф. Свої генії. Свої мученики. Баволь чудово піде. Кухлі з Баволем. Принти з Баволем. Невеличка крамничка при музеї. І ще парочка – одна на Площі Ринок, інша на Ратушній. А ще трошки, й можна буде розкрутити Ковача. Фестиваль його імені, конкурси його імені, все таке.