Читать «Автохтони» онлайн - страница 155

Запіканка була смачною, власне, жодної різниці, хто накладає запіканку на тарілку, а кухар у них, вочевидь, той самий. Він доїв і підвівся, залишивши тацю на столику. Відрядник біля вікна тицяв пальцем у ноут. Добротні шкіряні черевики потемнішали на ріжках і довкола підошви.

Він напнув вологу куртку, насунув капюшон і вийшов. Дівуля за стійкою витріщалася у плеєр, напевно, дивилася яке-небудь кіно про кохання. Шкода, він не попрощався з Мариною. Цікаво, хто з них прикидається – він сильфом, чарівним створінням світла та повітря, щоб догодити їй, чи вона, підігруючи йому, який вважає себе нелюдиною, прекрасною, безсмертною істотою?

Поспішати було абсолютно нікуди. Під’їхав ще один трамвай, і він піднявся мокрими блискучими сходинками, трамвай приємно погримував, напевно, його коли-небудь замінять на швидкісний, гладенький, хижомордий, і встановлять на зупинках електронні табло. Шкода. Він прикрив очі, щоб не бачити черствий торт театру, що пропливав повз, трамвай постояв трохи на зупинці, розчахнув двері, замкнув їх, погримуючи рушив далі. Хтось постукав його по плечу.

– Вейнбауме, ви мені остогидли, – сказав він, не розплющуючи очей.

* * *

– Ви, гадаю, зібралися на потяг.

Вейнбаум був у бейсболці, вуха відстовбурчені, плямисті лапки лежать на руків’ї тростини. Незавадний старий, навіть зворушливий. Вейнбаум був небезпечнішим за гримучу змію, та хоча б попереджує про напад.

– Я добре знаю цей потяг. Ви-таки встигнете випити філіжанку кави. Дві! «Синя пляшка» чекає на вас. Заради вас вона навіть відчиниться завчасно.

– Ми її давно проїхали.

– Ми просто під’їхали до неї з іншого боку, мій молодий друже. Цей трамвай сильно петляє. Можна сказати, скрадає сліди. Ну ж бо! До речі, на вокзалі огидна кава. А вже що вони кладуть у пиріжки, я й сказати боюся.

– Ви коли-небудь дасте мені спокій? – спитав він втомлено.

– Буквально за пару годин! Сядете собі у потяг. Чай, матрац, чиста білизна, ні, справді чиста, не те що раніше. Раніше провідники практикували китайку, знаєте, що це означає? Ні? Використану білизну скроплювали водою і складали заново. Довірливі пасажири вважали, що це вона після прання така волога. Тепер ні, тепер усе віддається до рук механізмів, а механізми не вміють брехати. Люди вміють, у цьому вся проблема.

Трамвай виплюнув їх на зупинці. Сірі будинки, сірі двори. Бастіони цивілізації. Вейнбаум бадьоро скакав попереду, час від часу роблячи випади тростиною.

– Нам сюди! А тепер сюди! О, ось воно!

Вони протиснулися поміж двома баками для сміття, на бортику сиділа ворона і тримала у дзьобі шматочок фольги. Фольга тремтіла, ловлячи убоге небесне світло. Ворона була в такому захваті, що навіть не здійнялася, побачивши їх, лише трохи відцохнулася, стискуючи у дзьобі знайдений скарб.

«Синя пляшка» знайшлася в сусідньому дворі, двері до темної пахучої напівтемряви, прошитої вузликами свічкових вогнів, але йому здалося, що це не зовсім та «Синя пляшка», немовби Вейнбаум просотався до паралельної реальності, де все майже таке саме, але двері трохи ширші, стіна трохи вужча, самотній в’яз трохи ближчий до стіни сусіднього будинку. І взагалі, це не в’яз, а липа.