Читать «Автохтони» онлайн - страница 153
Марія Семенівна Галіна
– А сам Вертіго?
– Помер у сімдесят першому. Йому було вже під вісімдесят тоді. А ти он який вимахав. А був тюхтієм. Товстим, незграбним. Усе губив.
– Але чому?
У немите, забране ґратами вікно м’яко, немов рій метеликів, бився сніг. Пожовтіла газета була розгорнута на сторінці анекдотів.
– Чому? – Його співрозмовник, крекчучи, вмостився в обдертому кріслі з пласкими ручками та рахітичними ніжками. – Та просто так, ось чому. Час уже на вокзал їхати, я заскочив по дорозі до кав’ярні, чарку вихилив, ще оду, ну, наостанок, і раптом у голову як стукне. Що, знову все спочатку? Архіви ці запилюжені, бруд, гамір, метро-робота-дім, метро-робота-дім. Грошей ні хріна все одно немає, баба гризе, стерво, істеричка, я гадаю, такою й залишилася, ти от наче виправився, дивлюся, а був плаксивий, ніжний, трохи щось не по-твоєму, заходився в істериці… Боявся усього, пам’ятаю, вогнів на телевежі злякався, це треба ж! Ах, як же ж ви обидва мене дістали! Все мене дістало, Боже ж мій, але ж можна щезнути нишком, просто щезнути, і все… Напустити туману, натякнути, так невиразно, мовляв, я наблизився до страшної таємниці, а далі ви вже самі міркуйте, що зі мною сталося. Рано чи пізно знайдеться підхожий труп, трупи завжди знаходяться, паспорт я розірвав і в унітаз спустив, а потім Нінка допомогла на роботу влаштуватися, вона тут прибиральницею, і засвідчила, що я є її двоюрідний брат, який утік із гарячої точки. Так що у мене тепер нове прізвище, і ксива нова, ніхто не підкопається. А як ти здогадався?
– Можна написати листа в збентеженому стані духа. Навіть відправити його. Але в таких листів не буває чернеток.
– А ти чого припхався? Мене шукати?
– Я приїхав убити Вертіго.
Блимала спіраль в електрокаміні, й лампочка над головою теж дрібно-дрібно блимала. Немов крихітні істоти, які живуть у її замкненій бульбашці, марно намагалися передати навколишньому світові якесь дуже важливе послання. Рецепт загального щастя, наприклад.
– Ти що, повірив у всю цю херню? У безсмертних творців історії? Ну звісно, ти завжди був довірливим дурнем, пам’ятаю, як побіг до якоїсь баби на вулиці. Вона була з парасолькою, і ти вирішив, що це Мері Поппінс.
– Це й була Мері Поппінс. Я і потім її бачив.
Його співрозмовник знизав плечима.
– Що ти, власне, від мене хочеш?
– Вбити Вертіго, – повторив він тихо і подивився на свої руки.
Ах так скажу я тет-а-тет бо я ж то знаю де секрет секрет секрет хіба хіба секрету жодного нема деталь ти зайва та дурна що й викинути не шкода.
– Дуже зворушливо. Ах, який пафос! Прямо «Зоряні війни». Люку, я твій батько! Ну, давай, спробуй, у мене, щоправда, травматик, мені за штатом належить, але ж ти безстрашний маленький сучий син. Ти більше не боїшся телевеж!
