Читать «Мовчання ягнят» онлайн - страница 159
Томас Харріс
Старлінг чула, як за її спиною батько Фредріки стукав молотком у місті з голуб’ячих кліток, у цілому соборі Орв’єто, утвореному клітками, що піднімалися від берега та замалим не доходили до будинку. Вона ще не бачилася з містером Біммелом. Сусіди сказали, що він удома. Вони не показували своїх облич, коли відповідали.
Старлінг трохи сумнівалася в собі. Тієї миті, уночі, коли вона зрозуміла, що мусить полишити Академію, аби вполювати Баффало Білла, більшість зовнішніх звуків замовкли. У центрі свого розуму вона відчувала нову, чисту тишу, там був спокій. В іншому місці, в грудях унизу, вона спалахами відчувала себе прогульницею й дурепою.
Її не зачепили дрібні ранкові неприємності: ані літак до Коламбуса, де смерділо, наче в спортзалі, ані спантеличення й некомпетентність у прокаті автомобілів. Вона гримнула на клерка, аби він ворушився, але насправді нічого не відчувала.
Старлінг заплатила високу ціну за цю спробу і мала намір скористатись нею якнайкраще. Час міг скінчитись будь-якої миті, якщо Кроуфорда усунуть від справ, а її посвідчення анулюють.
Треба поспішати, але якщо вона почне розмірковувати над причиною, зациклиться на тяжкій долі Кетрін цього останнього дня, то змарнує день узагалі. Якщо думати про неї в реальному часі, як її цієї миті обробляють, так само як обробили Кімберлі Емберґ і Фредріку Біммел, то всі інші думки зупиняться.
Вітерець ущух, вода була непорушна, наче смерть. Біля її ніг закручена пір’їна кружляла за рахунок поверхневого натягу. Тримайся, Кетрін.
Старлінг упіймала між зубів губу. Якщо він застрелить Кетрін, то вона сподівалася, що він виконає своє завдання майстерно.
Вона повернулася до похилої вежі пташиних кліток і пішла стежиною з дощок, укладених у грязюці, прямуючи на звук молотка. Сотні голубів усіх можливих розмірів і забарвлень. Там були високі кривоногі голуби та дутиші з випнутими грудьми. Очі блищали, голови смикались під час ходи, птахи розправляли крила в блідих сонячних променях і ніжно вуркотіли, коли Старлінг проходила повз них.
Батько Фредріки, Ґустав Біммел, був високим пласкогрудим чоловіком із широкими стегнами та водянистими блакитними очима з почервонілими повіками. На брови сповзла в’язана шапочка. Він будував чергову клітку на козлах, що стояли перед його майстернею. Старлінг відчула в його диханні запах горілки, коли він примружився на її посвідчення.
– Я не знаю, шо вам ще сказать, – мовив він. – Поліцейські вже побували тут позаминулого вечора. Знову звірили зі мною мої свідчення. Зачитали вголос. «Оце так? Ото так?» То я й сказав їм, шо да, чорт забирай, якби воно було не так, то я від самого початку нічо’ такого їм би не казав.
– Я намагаюся зрозуміти, де… зрозуміти, де викрадач міг угледіти Фредріку, містере Біммел. Де він міг її примітити й вирішити забрати з собою.
– Вона взяла автобус до Коламбуса, аби домовитись про нову роботу в тому магазині. У поліції сказали, шо на співбесіду вона таки приїхала. А додому вже не повернулась. Ми не знаємо, куди ще вона ходила в той день. ФБР роздобули виписку з її Master Charge, але за той день нічо’ не було. Та ви все це знаєте, еге ж?
