Читать «Інший дім» онлайн - страница 18
Оксана Лущевська
Трохи згодом Поля стала моїм талісманом на іграх.
Що ж я сьогодні так загальмував? Мала через мене напереживалась, їй-бо! Але ж Аліна... Ну, не міг я не піти. Розбудити її? Сказати про Аліну? Та зрештою, хіба це горить. Хай відіспиться, скажу потім. Але я — гальмо, треба було сказати їй. От...
— Полю? Лягай в ліжко, — прошепотів я, нахилившись до неї.
— Артем?
Вона підвела голову, і я сторопів: на її обличчі, на вилиці, красувався великий червоно-фіолетовий синець, і подібний, але менший, — на лобі.
— Що це? Полю!!! Полю, що це?
Вона швидко прикрилася рукою.
— Нічо’.
— Як нічо’? Кажи — що це? Ти впала?
— Ні.
Мені наче води хтось за комір влив:
— Хтось ударив?
Поля почала схлипувати.
— Кажи, чуєш! — мені всередині кипіло. — Кажи!
Спочатку Поля мовчала.
— Кажи! — прикрикнув я, але відразу й опанував себе. Боявся, щоб нас не почув батько. — Що це? — я сів біля неї на підлозі.
Крізь сльози Поля переказала все про тих двох покидьків.
Свинячі рила!
Як же вони посміли таке зробити з моєю сестрою?
— Я їм покажу, — примружився я. — Щоб з тобою таке... Щоб моя сестра... Я за тебе помщуся, — сказав, торкнувшись Полиного підборіддя. Мені шуміло в голові й тремтіли руки. Моя симпатична й завжди така войовнича сестра зараз мала вигляд маленького наляканого щеняти.
— Батько бачив?
— Ні. Він на мене не дивився ввечері.
— Мама?
— Не дзвонила, — вона знову скривила рота. — Ми встигнемо з нею порозмовляти до кінця світу?
— Полю, кінця світу не буде.
— Не буде, — повторила вона. І знову заплакала. — Не буде.
— Полю, не плач. Вони пошкодують, що на світ народилися. Я їм... Вони ще побачать...
— Не треба.
— Сказав — зроблю. Я їм зроблю, паскудам... Лягай, — я розстелив їй ліжко. — Лягай.
Поля заснула. А я лежав і думав: у тому, що трапилося з Полею, був винен я. Якби я вчинив якось інакше... Якби ж я тільки розказав Полі про Аліну раніше...
Мені треба було бути більш обачним.
Поля...
Вона помилялася — помста потрібна. Паскуди! Щоб їм!.. Уммммммм... Мерзотники! Це ж як ті покидьки штовхнули мою сестру, що в неї півобличчя фіолетового кольору?
Якби я повернувся раніше, то дістав би їх ще ввечері. Вдосвіта їх ніде не знайти.
Треба чекати дня.
Поля
Я підскочила від різкого свистячого звуку з комп’ютера.
Швидко глянула на монітор.
— Арчику, мама! — потрясла брата за плече.
— Встаю!
— Привіт, пташки! Привіт! — мама показалася на дисплеї. Усмішка від вуха до вуха. За нею стояв Ед. Він мені здавався великим і широким, як одна зі скель Аппалачі. Якщо виїхати за Піттсбург, то гори стають вищими й ширшими. Едові руки торкалися маминих плечей. Вони були широкі й червоні. — А що то за паніка, Полечко? Ти мені написала в чат. Що за кінець світу? — усміхалася вона. — То анекдот такий, га, пташко? — не вгавала.
— У вас в новинах не казали? — мені було ніяково говорити перед Едом. Я соромилася. Але втішало, що української він не розумів. Хіба кілька слів, яких мама вже встигла його навчити.
— А, — мама засміялася, — дурниці! Мільйон разів таке вже казали! Забудьте! А як ваші справи? Як Тьома? Чому я вас не бачу? Де ваша камера?
