Читать «Інший дім» онлайн - страница 20

Ед щось швидко сказав мамі. Вона кивнула.

— Мусимо йти, пташки, — мама знову розпливлася в усмішці. — У нас сьогодні ще святковий обід з друзями й вечеря з Едовими батьками. А ви що будете робити?

— Відпочивати, — сказав Артем.

— Добре, — мама кивнула. — Він, — вона знову кивнула в напрямку нас, шукаючи слів. — Він... вас годує?

— Тато? — перепитала я. Мама зробила паузу так, наче слово «тато» було табу.

— Так, він.

— Ми не малі, — відрізав Артем. — Самі можемо дати собі раду.

— Чудово! Це чудово! То що, пташки, до завтра? Цілую вас! — крикнула вона й розкинула руки, імітуючи обійми й надсилаючи повітряні поцілунки. — Ми цілуємо вас, пташки, — виправила себе, торкнувшись руки Еда. — Ми!

— Так, ми теж, — сказала я.

— І чекайте, — мама замахала руками, — полагодіть... чи купіть... камеру! Я... ми хочемо вас бачити.

— Домовилися, — відповів Артем.

— Цілую, цілую, цілуєєємо! Ед просить сказати, що ми на вас чекаємо! — додала вона радісно. — До зав­тра, пташки, до завтра!

— До завтра, мам.

Скайп вимкнувся. Ми з Арчиком знову переглянулися.

— Тепер у нас двоє батьків, — кинув Артем. — Тобі один, мені один.

Я промовчала.

Поклала голову на стіл і міцно заплющила очі.

Мені захотілося стати чиїмось відданим псом, і щоб у мене був такий же відданий хазяїн. Щоб він підійшов і погладив мене по спині. Потім по голові. Потому глянув у мої великі очі й сказав: «Усе буде доб­ре! Давай лапу!» Я би підняла лапу й заметляла б по підлозі великим кудлатим хвостом. Якби ж я стала собакою! Світ би змінився для мене, і мені більше не треба було б удавати, що мені подобається Ед. Я б на нього гавкала. Може, я навіть загарчала б і кинулася на нього: не ступай на мою територію! Та Ед ступив. Він одружився з нашою мамою. З моєю мамою! І ми з Артемом не можемо нічого змінити. І мені не стати псом. І мені не гаркнути, не гавкнути і не гризнути того бридкого червонорукого Еда. І справа далеко не в тім, що він схожий на котрусь зі скель Аппалачі, справа не в тому, що я його погано розумію, бо він розмовляє англійською. Справа тільки в тому, що він забрав у нас нашу маму. Поселив її в іншому домі. Як у тому вірші: «Хатка, яку збудував собі Джек»... збудував мамі Ед... Якби не він, якби вона його не зустріла, то повернулася б до нас відразу після виставки.

Наша мама... Моя мама... Хоч би на хвилину, на мить стати б собакою! Я ще міцніше заплющила очі. Хотілося плакати. Болів синець.

З коридору почулися кроки батька.

— Йдете їсти? — він причинив двері, зі щілини було видно тільки його гачкуватого носа. — Ваша смаженя на столі.

— Знову те саме, — буркнув Артем.

«Уууу, терпіти не можу. Тільки й носиться зі своєю їжею. Нічим не цікавиться — знай лише їжа на столі, в холодильнику, у духовці...»

— А де твоя? — грубо кинув Артем.

— Я вже ситий, — відповів тато. — По горло, — додав він, киваючи на комп’ютер. — По горло, так! — і зачинив двері.

Ми з Артемом зрозуміли, що він чув мамину розповідь. Справді — як же він міг не чути? Вона ­достатньо голосно сповіщала нам про своє щастя. Треба було не бути в квартирі, щоб не почути.