Читать «Інший дім» онлайн - страница 16

Я поглянув на годинник. Була четверта ночі. ­«А що, коли настане кінець світу?» — подумав я.

Справді, що коли настане кінець світу?

Тоді вже ніхто нікуди не поїде?

Нікому не треба будуть наші візи?

Поля не буде за них потерпати.

Ми не підемо до посольства.

І я не буду переживати, що Федот відіб’є в мене Аліну.

Я брів самотньо Троєщиною й уявляв, як спочатку здригнеться земля під ногами, а потім поваляться будинки за будинками, будинки за будинками, будинки за будинками — і весь цей район перетвориться на гігантську руїну. Так, наче збудований з картонних кубиків, що легко впадуть від найменшого подиху вітру.

Як воно буде? Чи встигнуть люди повибігати на вулицю? Чи будуть спати? Чи зможе взагалі хтось заснути? Чи буде паніка? Чи все трапиться у змиг ока? Чи кінець світу в Америці буде схожим на кінець світу в Україні?

Чи схожі їхні будинки на ці, що на Троєщині?

Поля

Наша мама — не емігрантка. Я знаю це як ніхто інший.

Тільки не треба мені зараз пояснювати про перетини кордонів, оформлення документів... Я не маленька. Я це розумію. Та попри все — моя мама не емігрантка. Вона просто знайшла... просто зустріла... просто в неї там є... інший чоло... вік... і... інший... дім...

І я не хочу чути про еміграцію! Це все не так! Усе змінилося. Усе — справа вибору чи обставин.

Це як з тією картиною, яку мама описувала для каталогу. Марта Волтер. «В’їзд. Щойно з ­корабля. Острів Елліс». На ній натовп змучених людей — молоді, старі, діти. Вони сидять, стоять, туляться хто як і чекають, щоб їх впустили до країни. Їхні сподівання й мрії розбилися вщент, бо багатьох так і не впустили до Америки, «землі можливостей». Мама читала про різні вимоги до емігрантів та закони про в’їзд до країни. Наприклад, у 1917-1919 роках було прийнято кільканадцять рішень про депортацію багатьох людей. Вони, на думку різних правлінь, загрожували процвітанню країни. Робочі, що кожного дня працювали неймовірну кількість години, підіймали страйки. Ситуація загострювалася.

А потім американці злякалися «червоної загрози». Може, думали, що до Америки приїде купа комуністів, і почалися різні акції протесту...

І після цього депортацій та заборон стало ще більше. Все це історія. Історія, яка відбилася на долях багатьох родин з різних частин земної кулі. Та до чого тут наша мама? Наша мама — не емігрантка. Її історія інша.

Ясно?

Їй не доводиться поневірятися, як тим людям на картині. Її життєва лінія — річка, що повільно плине. Мама їхала до США, бо випала нагода показати світові виставку. Заміж вона теж іде, бо їй так схотілося. Обраний пункт проживання — місто Піттсбург, яке їй страшенно подобається.

Це місто виросло поміж гірських схилів. Тут і там його перетинають мости, що ведуть куди лише серцю завгодно. Мама каже, там є міст, схожий на наш Московський, який ми називаємо мостом життя. Мама так само називає один із піттсбурзьких мостів. Їй так подобається. Їй так ближче.

Наша мама — не емігрантка. Вона йде по своєму мосту життя. Так, як ми з Артемом часом йдемо по нашому, коли нам вривається терпець стояти в маршрутках чи автобусах у годину пік. Ми любимо вирватися на міст — і бігти, розводячи руки. А там, на іншому боці, ми завжди встигаємо піймати інший автобус. Так і мама піймала... іншого чоло... віка... і інший... дім...