Читать «Перший спалах» онлайн - страница 45
Іолана Тимочко
Агов, брате? Куди ж ти подівся? Повернися, чуєш? Повернись!
Та здорового глузду вже й слід простиг. Залишилось тільки відчуття пекельного жаху.
Він досі лежить на піску... Міцно заплющивши очі, бурмоче щось під ніс гарячими шершавими губами.
Він знає, що воно вже поруч. Простягає із чорних глибин свої довгі тонкі тендітні руки.
Тільки не мовчати, тільки б не мовчати!
Над головою знову спалахують блискавки. Він лежить спиною до річки. Розплющує втомлені, запалені очі і дивиться в далекий простір перед собою.
Чорна, холодна, волога земля. Позбавлена сонця і трав. Кілька похмурих, обпалених вітрами і блискавками дерев самотньо стовбичать під обвугленим небом, простягаючи угору безлисті, кістляві гілки... Він заплющує очі...
...і коли розплющує їх знову, то бачить місто... Похмуре, порожнє, чорне покинуте місто на березі такої ж похмурої, порожньої, чорної ріки.
Напівзруйновані будинки мовчки щиряться до нього беззубими вирвами роззявлених пащек, з яких хтось позривав напівзігнилі дерев’яні двері. Печери під’їздів дихають вогкістю і старим павутинням. Мовчазним докором дивляться на нього порожні очниці вибитих вікон. Чорними, напівзарослими бур’яном вулицями вітер жене перекотиполе. З-під потрісканого асфальту визирають пожухлі колючі стебла будяків. І тільки вітер порушує навколишню тишу, тужливо завиваючи у глибинах покинутих будинків. Там, у старих, порожніх кімнатах, пропахлих пилом і смородом запустіння, хтось тулить до серця поламану, однооку ляльку, з облупленим носом і обсмиканим розкуйовдженим волоссям. Там, у порожніх кімнатах, хтось тулить до себе поламану ляльку чиєїсь розбитої долі.
Спалах... Сліпучий і до болю гіркий. У його роті так гірко, наче він проковтнув полин...
Картина міста починає поволі хитатися... Силуети будинків і всохлих дерев роздвоюються, розпливаються, мов зображення місяця на озерній поверхні, розбитій камінцем, що його випустив з рук якийсь бешкетник... Андрій мружиться і тре очі, щоб зігнати ману. Нічого не виходить. А тоді він різко кліпає — і картина зникає...
На якусь мить. Замість неї приходить інша.
Він знову на березі. Покинутий і всіма забутий. Знову свищуть вітри, і хмари товчуться по небу, розсипаючи довкола стріли синіх блискавиць. Та тільки щось у довколишньому пейзажі змінюється... Одна невеличка деталь... Це...
Квіти... Усе поле, скільки сягає око, вкрите великими білими квітами. Сніжно-білі незаймані пелюстки мертво втупилися в небо, мов вічні сторожі часу. Довгі тонкі стебла випростали сірі, неживі листки. Хоч навколо досі шаленіє вітер, кожна з них стоїть непорушно, ані хитнеться, ані шелесне блідими, холодними пелюстками... Андрій ніколи не бачив таких квітів. Але він знає їх. Бо саме такими завжди собі уявляв. Це асфоделі. Квіти забуття.
Плюскіт. Страху більше немає. Тільки чому так шалено колотиться в грудях серце?
