Читать «Перший спалах» онлайн - страница 46
Іолана Тимочко
Андрій більше не має сили дивитися... Щось важке накочується йому на очі, налягає свинцем, холодними лапами затуляє налиті вагою повіки... Запах намулу. Смердючий і нестерпно слизький. Він знає, що відбувається. Він відчуває це. Холодні, білі руки розчепірюють свої довгі тонкі пальці і тягнуться до Андрія... Запах міцнішає. Він уже настільки сильний, що його не в силах витримати жодна людська свідомість. Андрій відчуває, як вона поволі покидає його. Скоро не буде більше нічого. Взагалі.
Очі заплющуються.
Бац! Земля раптом підіймається під ним, стає дибки, мов наляканий кінь. Вона стріпує чорними, вологими плечима, скидаючи з них вершника — Андрія. Його тіло сковзає вниз, падає у кудись у безодню, та так і не долітає до неї. Натомість смоляниста густа поверхня води раптом вкривається височенними штормовими хвилями, затуляючи собою небо, блискавки і місяць. Вона підіймається назустріч Андрієві і злизує його із хворобливого тіла землі. Холод огортає його зусібіч, вода заливає очі і рот, забиває дихання, і він іде на дно.
Іде... Летить...Пливе...Падає і падає без кінця...
Здрастуй, брате! Який же я радий, що ти поруч в таку хвилину! Чуєш? Який же я радий!
Вода заповнює усе його нутро, витісняє повітря, отруює рештки свідомості...
То ось що відчував Гілас...
О так, брате, я його вигадав! Так-так!
...падає і падає...падає і падає без кінця...
Мовчання. Тиша. Щось важке вдаряє по голові.
І все. Немає більше нічого. Навіть здоровий глузд нарешті замовкає.
Залишається тільки важкий, холодний, вічний сон...
Ох, де ж ти, Гіласе? Чекав на мене, так? Ти ж знав, що я тебе колись таки врятую... Я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Скоро ми знову будемо разом. На землі... Я познайомлю тебе із Мартою, у неї таке м’яке волосся. І ти полюбиш її як сестру... Ми втрьох ходитимемо на річку й будемо рибалити... А хоча ні, краще грати у футбол! Ти ж, певно, ненавидиш рибу... Цікаво, Марта любить футбол? Усі люблять футбол. І ти полюбиш... Так-так, Гіласе, я знаю, ти полюбиш. А я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Ти радий мені? Скажи «так»... Бо я таки прийшов... О, я прийшов...
А тепер, Гіласе... Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?
Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму...
Так що...
14
Спочатку не було нічого.
Тоді з’явилась темрява. Холодними, чорними пальцями припідняла повіки і заповзла під них, наче якийсь огидний жук. А потім прийшло сяйво.
І він осліп.
І досі лежить сліпий. І чесно кажучи, навіть не впевнений у своєму існуванні.
Він не знає, хто він, що він і звідки. Загубилося навіть його ім’я (за умови, що воно колись таки у нього було). Він не має зеленого поняття, як тут опинився і чи опинявся взагалі. Може, він завжди був тут.
