Читать «Перший спалах» онлайн - страница 44
Іолана Тимочко
Плюскіт.
Всі ми трохи хворі... Особливо в дитинстві. Всі ми бачимо те, чого немає насправді... Або ні, не так. Всі ми бачимо правду, поки залишаємося дітьми. А потім ми просто сліпнемо...
Ов... То ти не знаєш? Він втопився... Через мене...
Здається, то була якась німфа... Чи наяда... А хоча, один чорт... Я завжди їх плутав... Але це було в легенді. А насправді він загинув через потопельницю...
А треба було уважніше слухати бабусю... Вона колись розказувала, що за часів її молодості у них в селі була дівчина, несповна розуму, яку ніхто не сватав. І якось її знайшли в озері посеред лісу... Казали, коли витягли з води, вона виглядала як жива. Тільки була біла-біла, як сніг... І мала такі ж білі, довгі тонкі руки... Два тижні пролежала в воді, і її навіть риба не погризла... Правда, було одне «але»... все тіло утоплениці було вкрите якимось дивним смердючим слизом... Знаєш, як ото в жаби... Чи гадюки... І нестерпно смерділо намулом...
Плюскіт. Страх у грудях здіймається височенною хвилею і накриває його з головою.
Я бачив, що та дівчина зробила з Гіласом... Бачив, коли ми гуляли одного разу біля озера. Не знаю, чому нас понесло туди самих...
Гра... Так... Але я... Бачив це... Тоді теж так... плюскотіло. А потім з води висунулись руки. З довжелезними пальцями... І жовтими покрученими нігтями... Слизькі й холодні. Я навіть чув їх сморід. Такий як зараз... Запах гнилизни й намулу. Який я радий, що не побачив тоді її обличчя! Але Гілас... Бідний Гілас! Вона забрала його, чуєш? Забрала!
Нудота знову підступає до горла. Таке враження, що вона росте разом із його словами.
Холодно...
Це було...Було... Я бачив ці пальці... Я чув цей... сморід... Я повернувся додому переляканий в смерть... Мене відкачували яйцем. Я три дні не міг говорити, бо щось ходило під вікнами і кликало мене за собою... Я чув це... Чув цей сморід...
Напудив, так... Раніше це слово змушувало його довго сміятися.
Але не тепер...
Тепер йому страшно. Хоч він знає, що тільки сміхом можна відлякати свій найбільший страх.
Тому...
Смійся, брате, смійся... Смійся, поки стане сил!
Не сміється. Мовчить. Тільки плюскіт тривожить довколишню тишу.