Читать «Перший спалах» онлайн - страница 47

А може, його підкинули. Як щеня.

Хтозна.

Де він є, цього, напевно, не знає навіть сам Бог. Та й що тут дивного? Хіба у Бога немає більше справ, крім нього? Люди, люди, їх мільярди... А він всього лише один із...

Та й дідько його знає, що він таке. А може, й не людина зовсім.

Лежить. Уперто лежить.

І, здається, навіть дихає.

Він сліпий. Поки що. Темрява танцює перед очима, наче п’яний король (риб’ячий король?). Темрява — це відсутність світла. А отже, її не існує.

Цікаво, скільки часу минуло? Дні, місяці, роки, століття? Чи всього лише доля секунди? Не знає. Мозок відмовляється сприймати час так, як раніше... Мозок немов чужий.

Звуки. Спочатку з’являються звуки. Віддалений спів цвіркуна десь на заході. Він у полі? Можливо. Значить, скоро до нього має прийти світло.

І воно приходить. Знову.

Зграя велетенських, кольорових, миготливих плям зненацька вдирається під повіки, по-загарбницьки витісняючи перелякану темряву. Він навіть не знає, плакати йому чи сміятись. Поки думає над цим, непрохані гості у голові влаштовують справжнісіньку революцію, можна навіть сказати, переворот. П’яні від енергії, що переповнює все навколо, беруться за невидимі руки і починають кружляти в божевільному танці, змушуючи очі корчитися від різкого болю.

Нерви напружуються. Він відчуває, що терпець ось-ось увірветься. Але тіла десь немає, і йому залишається тільки лежати...

Ану, що там учили в школі робити при обмороженні? Перш за все, спробувати поворушити пальцями рук чи ніг. Щоб пересвідчитися, що кров нормально циркулює по венах. Він ніколи не обморожував ні те, ні інше. Але коли йому було десять, то, здається, ледь не позбувся вух. Цікаво, ними теж треба було ворушити, щоб переконатися, що все в порядку? Бо скільки він не старався, так нічого з того й не вийшло. А отже, він або щось наплутав у інструкції, або народився вже з відмороженими.

Він згадує, де у нього має бути ліва рука, і легенько намагається поворушити нею.

Гм. Здається, у нього навіть щось виходить. Дотик. Так, це дотик. Волога шкіра торкається прохолодної, м’якої поверхні. Ґрунт? Напевно. Далі на черзі — права. Відчуття повторюються. Все впевненіше ворушить пальцями. І нарешті усвідомлює, що вони у нього таки є.

Задоволений, підіймає руки догори і стискає в кулаки. Десь там у нього має бути обличчя. Торкається гіпотетичного підборіддя. Шкіра шорстка й колюча на дотик.

Підносить руки вище. На рівень очей. Чортові плями вже геть оскаженіли і тепер вигицують в голові, наче зграя обкурених чортів. Він з усієї сили втискає кулаки у ніжну шкіру на повіках і відчуває, як напружуються під нею очні яблука. Плями розбігаються хто куди, та він продовжує наступ. Щосили тре очі. І розуміє, що перемога — за ним.

Плями зникають. Натомість з’являється м’яке, рівне, золотаве ніжне світло, що ллється згори, і якісь тонесенькі мерехтливі тіні.

Ледь-ледь розтуляє повіки. І тут же заплющує знову, нажаханий несподіваним видовищем. Щось страшне нависло над головою, якась бридка, чорна істота із довжелезними, павучими лапами. Вона задоволено потирає їх прямісінько перед його обличчям, десятки, та ні, напевно, сотні тих огидних, тонюсіньких, чорних, колючих лапок. Він теж не раз так потирав долоні перед ситим і смачним обідом. Страшно навіть подумати, що та падлюка зараз із ним зробить.