Читать «Перший спалах» онлайн - страница 43
Іолана Тимочко
Десь далеко лунає музика. Ледь чутний передзвін дзвіночків то наростає, то знову падає на річкове дно. Більше ніяких звуків. Хоч, напевно, ці дзвіночки обов’язково повинні супроводжуватись якимись ударними. Або легким плачем скрипки. Дивна музика, як не крути. Навряд чи хтось із його компанії слухає щось подібне. Хіба що зеленокоса Аліна... Вона наче не від світу сього. Від таких, як Аліна, можна чекати чого завгодно.
До передзвонів музики додається легесенький плюскіт... Знову й знову... З кожним разом він лунає все ближче до берега... Все ближче до скорченого від болю беззахисного Андрієвого тіла... Щось наближається до нього із чорних глибин. Йому не хочеться думати, що саме. Він і так знає відповідь.
Хочеться заплющити очі... Стулити їх навіки, щоб не бачити цих білих, холодних тонких рук. Бо це вони ховаються у чорній водяній товщі. Це вони повернулися зі світу мертвих, щоб забрати його з собою.
О, здоровий глузд... Губи Андрія розпливаються у моторошній усмішці, що більше нагадує криву гримасу.
Плюскіт наближається... Варто тільки розплющити очі — й можна побачити, як на чорній, густій поверхні колами розповзаються моторошні, холодні хвилі...
Вони вже тут, зовсім поруч... Хіба не чуєш, як розступається вода? Навіть музика вмовкла. Чекає. Знаєш, музика також боїться. Не тільки люди відчувають страх...
Нащо мені здорові нирки? Все одно я й так скоро опинюся на річковому дні... Яка різниця рибам, чим ласувати? Вони навряд чи помітять відмінність.... А в тім... Сумніваюся, що тут узагалі водяться риби...
Ні, не хочу... Я хочу додому... Але... я тут ні при чому. Я слабкий і хворий... У мене зовсім немає сил. Я не зможу втекти...
Від...від...
Плюскіт. Під самісіньким вухом.
Знаєш, я саме так уявляв собі смерть нещасного Гіласа. Пам’ятаєш, був такий друг... У мого улюбленого Геркулеса. Так, ти знаєш, як я фанатів від нього в дитинстві... У мене був плащ із лев’ячої шкури... Пам’ятаєш той кожух із овечої вовни? Ага, дідусів... Котрий потім бабуся спалила, бо знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо... Я ж його ледь не втопив одного разу... Рятував Гіласа... І знаєш, що я тоді побачив? Ні, не знаєш... Чому не врятував його, хоча й міг... А все дуже просто... Я злякався...
Може... Я уже нічого не знаю...