Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 190

Елізабет Ґілберт

І так сторінка за сторінкою. Конфетті з думок. Воно починалося нізвідки, ні до чого не вело й нічого не підсумовувало. У царині ботаніки таку незрозумілу мову назвали б nomina dubia або nomina ambigua — облудні, невиразні назви рослин, через які їх неможливо класифікувати.

Одного пообіддя Алма нарешті не втерпіла й зламала печатки на вигадливо згорнутому аркуші паперу, що його Емброз подарував їй у день їхнього весілля — загадкову річ, «послання кохання», яке він наполегливо просив ніколи не відкривати. Вона розгорнула його численні згини й розпрямила папір. Посередині сторінки було одне слово, написане його елегантним, впізнаваним почерком:

Алма

Безглуздя.

Що він за людина? Точніше, ким він був? І ким стала Алма тепер, коли він поїхав? Хто вона така? Заміжня незайманка, яка цнотливо ділила постіль зі своїм витонченим молодим чоловіком аж цілий місяць. Чи має вона взагалі право величати себе дружиною? Мабуть, ні. Вона більше не витерпить, щоб до неї зверталися «місіс Пайк». Це ім’я стало жорстоким насміхом, і вона рявкала на кожного, хто наважувався вимовити його вголос. Вона досі Алма Віттекер — і завжди нею була.

Їй було важко опиратися думці про те, що коли б вона була вродливіша чи молодша, то змогла б умовити свого чоловіка кохати її так, як годиться чоловікові. Чому Емброз вибрав саме її для manage blanc? Та тому, що вона виглядала ідеальним претендентом на цю роль: проста, геть неприваблива жінка. Алма діймала себе роздумами ще й про те, чи не варто їй було стерпіти приниження їхнього шлюбного життя, як радив їй батько. Може, треба було згодитися на умови Емброза? Коли б вона проковтнула свою гордість і придушила власні бажання, то він — супутник її життя — досі був би поруч із нею. Сильніший духом витримав би.

Не далі як торік вона була щасливою, здібною, працьовитою жінкою, яка ні сном ні духом не знала про Емброза Пайка, а тепер він отруїв їй життя. Цей чоловік приїхав, осяяв її існування, зачарував її розповідями про чудеса й красу, розумів її і, нараз, не розумів, одружився з нею, розбив їй серце, дивився на неї своїми сумними, сповненими безнадії очима, змирився зі своїм вигнанням і от тепер поїхав геть. Як різко й приголомшливо змінюється життя — хлине нестримний потоп і залишає по собі самі друзки!

Пори року неохоче змінювали одна одну. Настав 1850 рік. Однієї ночі на початку квітня Алма прокинулася від моторошного, безликого жахіття. Вона стиснула себе за горло, задихаючись від останніх крихт нічного жаху. Запанікувавши, вона вчинила щось дуже дивне. Зіскочила з канапи у возівні й помчала, боса, усипаною гравієм доріжкою, через материн грецький сад до будинку. Завернула за ріг, добігла до дверей, що вели до кухні, й, штовхнувши їх, увірвалась усередину — серце несамовито гупало, в грудях бракувало повітря. Алма кинулася вниз — у темряві її ноги безпомилково намацували кожну стерту дерев’яну сходинку — й зупинилася допіру тоді, коли добігла до ґраток, які обгороджували спальню Ганнеке де Ґроот — найтепліший закуток у погребі. Вона схопилась за гратки й затрясла ними мов навіжений в’язень.