Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 192

— Мене більше жоден чоловік не захоче, — сказала Алма.

— Може, й так, — твердо відповіла Ганнеке. — Але мусиш це витерпіти — ти не перша. Ти надто довго грузнеш у смутку — твоїй матері було б соромно за тебе. Ти стала вразлива, а це не робить тобі честі. Думаєш, ти одна страждаєш? Читай Біблію, дитинко, цей світ — не рай, а долина плачу. Чи Бог, може, зробив для тебе виняток? Озирнись довкола, що ти бачиш? Одні страждання. Всюди, куди не глянеш, смуток. А якщо ти його не помічаєш з першого погляду, придивись уважніше. І відразу побачиш.

Слова Ганнеке звучали суворо, але сам звук її голосу заспокоював. Голландська мова була не така милозвучна, як французька, не така велична, як грецька, й не така шляхетна, як латина, але Алмі від неї робилося так затишно на душі, як від тарілки каші. Їй хотілося покласти голову Ганнеке на коліна й довіку слухати її бурчання.

— Здуй із себе порох! — продовжувала Ганнеке. — Твоя матінка встане з могили й не даватиме мені спокою, якщо я дозволю, щоб ти й далі блукала по дому й упивалася смутком, як вже робиш не один місяць. Твої кості цілі, ти стоїш на двох ногах. Чи ти, може, хочеш, щоб ми вічно за тобою побивалися? Хтось встромив тобі в око патик? Ні, не встромив — то перестань кривитися! Досить спати, як пес, на тому дивані в возівні. Займись роботою. Займися батьком — хіба ти не бачиш, що він хворий, старий і скоро помре? І дай мені спокій. Я застара для цих дурниць, і ти теж. У такому віці, після всього, що тебе навчило життя, буде шкода, якщо ти не візьмеш себе в руки. Йди назад до своєї кімнати, Алмо, — до своєї колишньої кімнати, у цьому домі. Завтра рано поснідаєш разом з нами всіма, як завжди, і віднині я надіюся, що ти сідатимеш за стіл вбраною так, як належить. З'їсиш все до останнього шматочка й подякуєш кухареві. Твоє прізвище — Віттекер, дитинко. Опануй себе. А тепер досить.

Алма зробила так, як їй було сказано. Вона повернулася, утихомирена й втомлена, до своєї спальні. Повернулася до сніданку, до своїх обов’язків перед батьком, до управління Білим Акром. Повернулася, наскільки їй вистачило сил, до життя, яке вела до приїзду Емброза. Пліток служниць і садівників неможливо було позбутися, але, як Генрі й передбачав, врешті-решт вони перейшли до інших скандалів і драм і перестали плескати язиками про Алмині біди.

Сама вона своїх нещасть не забула, але діри в полотні свого життя залатала, як уміла, й стала жити далі. Вона вперше помітила, що батькове здоров’я слабшає, і то швидко, як зауважила Ганнеке де Ґроот. Тут не було нічого дивного (Генрі вже сповнилося дев’яносто!), але все життя він здавався їй таким гігантом, таким взірцем людської незламності, що його теперішня слабкість вразила й налякала її. Генрі дедалі більше часу проводив у своїй кімнаті, геть збайдужілий до важливих справ. Він погано бачив, майже нічого не чув. Щоб хоч щось почути, мусив прикладати до вуха слухову трубку. Алма була потрібна йому як ніколи: і, скоріше як доглядальниця, ніж секретарка. Він жодного разу не згадав про Емброза. Про нього ніхто не згадував. Дік Єнсі писав, що ліани ванілі на Таїті нарешті дають плоди. От і вся звістка про втраченого чоловіка.