Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 191

— Ганнеке! — закричала Алма. — Ганнеке, мені страшно!

Якби вона, пробудившись, хоч на мить зупинилась, а не кинулась бігти, то б стрималася. Алма, п’ятдесятилітня жінка, кидається в обійми своєї старої няньки. Яке безглуздя! Але вона не стрималася.

— Wieisdaar? — злякано крикнула Ганнеке.

— Ikbenhet Alma! — гукнула Алма, збиваючись на милозвучну, добре знайому голландську. — Допоможи! Мені приснився страшний сон!

Спантеличена, Ганнеке встала й, бурмочучи, відчинила двері. Алма кинулася їй в обійми — її руки скидалися на два могутні засолені окости — і розридалася мов дитя. Ганнеке здивувалася, але оговталася, повела Алму до ліжка, посадила її, обійняла й дала їй виплакатися.

— Ну, ну, — сказала Ганнеке. — Не переживай, від цього не вмреш.

Та Алмі здавалося, що бездна смутку вб’є її. У ній годі було намацати дно. Вже півтора року вона тонула в цій безодні й боялася, що потопатиме в ній до кінця життя. Алма виплакалася на шиї в Ганнеке, вихлюпнувши зі сльозами всі плоди свого давнього смутку. Вона, мабуть, пролила цілий кухоль сліз на груди Ганнеке, але та не рухалась і нічого не говорила, а тільки повторювала:

— Ну, ну, тихенько, дитино. Ти від цього не вмреш.

Коли Алма нарешті трохи заспокоїлася, Ганнеке сягнула по чисту ганчірку й витерла їх обох так невимушено, наче витирала кухонний стіл.

— Те, чого не уникнути, треба витерпіти, — сказала вона Алмі, стираючи сльози з її обличчя. — Ти не помреш від смутку — ніхто з нас від нього не вмер.

— Але як його витерпіти? — жалісливо спитала Алма.

— Належно виконувати свої обов’язки, — відповіла Ганнеке. — Не бійся роботи, дитинко. Вона дасть тобі розраду. Якщо тобі вистачило сил ридати, то вистачить і працювати.

— Але я кохала його, — сказала Алма.

Ганнеке зітхнула.

— Тоді ти зробила помилку й дорого за неї заплатила. Ти покохала чоловіка, який думав, що світ зроблений з масла. Чоловіка, який хотів бачити зорі посеред білого дня. Він був дурнем.

— Він не був дурнем.

— Він був дурнем, — повторила Ганнеке.

— Він був особливим, — сказала Алма. — Не хотів жити в смертному тілі. Він прагнув стати небесним створінням, і щоб я теж ним стала.

— Що ж, Алмо, скажу тобі ще раз: він був дурнем. А ти ставилася до нього, як до божого посланця. Та й не тільки ти — всі ви!

— Думаєш, він був негідником? З ницою душею?

— Ні. Але й божим посланцем теж не був. Просто дурень, кажу тобі. І якби ж безневинний — а ти ж стала його жертвою. Що ж, дитинко, ми всі часом стаємо жертвами дурнів, а деколи й нам самим бракує розуму, й ми в них навіть закохуємося.