Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 183

— Я негарна, Емброзе. І завжди про це знала. Ще й до того стара. Але я маю те, про що ти мрієш — затишок, товариство. Ти б міг отримати їх і не принижуючи мене, одружившись зі мною. Я й так дала все це тобі й давала б до кінця життя. Мені б вистачило любити тебе сестринською, ба навіть материнською любов’ю. Але ж ти сам захотів одружитися. Сам заговорив про шлюб. Це ти сказав, що хочеш спати зі мною щоночі. Це ти дозволив мені прагнути того, про що я давно змусила себе забути.

Вона замовкла. Її голос переходив у крик. Цьому сорому не буде кінця.

— Я не женусь за грошима, — сказав Емброз зі сльозами смутку на очах. — Ти ж знаєш.

— Але ж ти користаєш з того, що вони дають.

— Ти не розумієш мене, Алмо.

— Я зовсім не розумію вас, містере Пайк. Просвітіть мене.

— Я запитав тебе, — сказав він, — запитав, чи ти згідна вступити зі мною у духовний шлюб — a manage blanc.

І не почувши відповіді, додав:

— Цнотливий шлюб, без контакту плоті.

— Я знаю, Емброзе, що таке manage blanc, — відрізала Алма. — Я говорила французькою ще коли тебе не було на світі. Але я ніяк не можу зрозуміти, звідки ти взяв, що я на таке піду.

— Бо я спитав тебе. Спитав, чи ти згідна, і ти погодилася.

— Коли?

Алма відчула, що коли він зараз же відверто не скаже їй правди, вона вирве йому волосся з голови.

— У твоїй палітурній майстерні тієї ночі, коли я застав тебе в бібліотеці. Коли ми разом сиділи в тиші. Я запитав тебе беззвучно: «Ти згідна?», і ти відповіла: «Так». Я чув, що ти сказала «так». Відчув, що сказала! Не заперечуй, Алмо, — ти почула моє запитання з-за межі, що розділяла нас, і відповіла ствердно! Хіба ж я кажу неправду?

У його погляді читалася паніка. Вона ж не могла видушити з себе ні слова.

— І ти теж запитала мене, — повів далі Емброз. — Мовчки запитала, чи саме цього я хочу від тебе. І я відповів «так», Алмо! І, по-моєму, навіть сказав це вголос! Я відповів так чітко, як тільки міг. І ти чула, як я це сказав!

Вона повернулася думками до тієї ночі в палітурній майстерні, до її безгучного вибуху чуттєвої насолоди, до відчуття, як його запитання пронизує її тіло, а її запитання — його. Що вона чула? Його запитання — чітке, як дзвін церковних дзвонів: «Ти згодна?». Звісно, що вона відповіла «так». Вона подумала, що він має на увазі: «Ти згодна прийняти чуттєві насолоди від мене?».

О Господи, вони хибно витлумачили свої запитання! Надприродна помилка! Єдине беззаперечне чудо в житті Алми Віттекер — і вона хибно його зрозуміла. Гіршого жарту вона ще не чула.

— Я просто питала тебе, — втомлено сказала вона, — чи ти хочеш мене. Чи хочеш мене повністю, так як хочуть одне одного коханці. І думала, ти питаєш мене те ж саме.

— Але я б ніколи не просив скористатися чиєюсь плоттю так, як ти це описуєш, — заперечив Емброз.

— Але чому ні?

— Бо я в це не вірю.

Алма не вірила власним вухам. Вона надовго втратила дар мови. Нарешті, спитала:

— Ти вважаєш подружні взаємини — навіть між чоловіком і дружиною — чимось огидним і порочним? Ти знаєш, Емброзе, що ділять між собою люди в шлюбі? Чи думаєш, що я зіпсована, бо хочу, щоб мій чоловік справді був мені за чоловіка? Невже ти не чув про втіхи, якими насолоджуються чоловіки й жінки?