Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 182

— Сама повідом, будь ласка, містера Пайка, де він тепер спатиме, — сказала Алма й рушила геть. — Я не маю сили.

Того дня Алма не вечеряла й спати лягла на канапі в возівні. Вона думала про Гіпократа, який вважав, що серцеві шлуночки нагнітають не кров, а повітря. Він був переконаний, що серце є продовженням легень — таким собі великим, м’язистим міхом, який вприскує повітря до внутрішнього горнила. Того вечора Алма подумала, що так воно і є. Вона відчувала в грудях пориви й свист вітру. Її серце немовби задихалося. А легені були налиті кров’ю. З кожним подихом вона тонула. І не могла позбутися цього відчуття. Алма відчувала, що сходить з розуму. Вона почувалась, як маленька божевільна Ретта Снов, яка теж колись спала на цій канапі, коли світ став для неї надто лячний.

Уранці за нею прийшов Емброз. Блідий, обличчя перекошене від болю. Він сів біля неї, хотів узяти за руку. Вона не дала. Емброз довго дивився не неї, не кажучи ні слова.

— Якщо ти силкуєшся щось мені мовчки сказати, Емброзе, — не витримала вона — в голосі її бриніла лють, — то я цього не почую. Говори, будь ласка, прямо. Зроби мені таку ласку.

— Пробач, — сказав він.

— Спочатку скажи, що саме я маю тобі пробачити.

Йому було важко говорити.

— Цей шлюб… — почав і тут же затнувся.

Алма глухо засміялася.

— Що це за шлюб такий, Емброзе, позбавлений чесних насолод, яких чоловік із дружиною мають повне право сподіватися?

Той кивнув. Він був у відчаї.

— Ти обманув мене, — сказала вона.

— А я думав, ми розуміємо одне одного.

— Справді? Що ти думав, ми розуміємо? Скажи мені прямо: яким ти уявляв наш шлюб?

Він задумався.

— Як обмін, — нарешті промовив Емброз.

— Обмін чим?

— Коханням. Думками й радістю.

— Я теж так надіялася, Емброзе. Але гадала, що ми будемо обмінюватися й дечим іншим. Якщо ти хотів жити як шейкер, то чому не втік і не приєднався до їхньої громади?

Він спантеличено глянув на неї. Та він не знає, хто такі шейкери! Господи, скільки всього той хлопчина не знає!

— Не сперечаймося, Алмо, не сварімось, — попросив він.

— Ти сумуєш за тією померлою дівчиною? У цьому річ?

Знову той самий спантеличений вираз.

— Та дівчина, яка давно померла, — повторила вона. — Про яку мені розповіла твоя матір. Та, яка багато років тому померла у Фремінґемі. Та, яку ти кохав.

Він ще ніколи не виглядав таким розгубленим.

— Ти говорила з моєю матір’ю?

— Вона написала мені лист. І розповіла про ту дівчину — про твоє справжнє кохання.

Обличчя Емброза було сповнене подиву.

— Але ж я ніколи не кохав Джулії, Алмо. Вона була любим дитям, дорогим другом моєї юності, але я не був у неї закоханий. Моя матінка, напевно, хотіла, щоб я в неї закохався, бо Джулія походила з багатої родини, але для мене вона завжди була не більше як простою сусідкою. Ми разом малювали квіти. Їй вони фантастично вдавалися. У чотирнадцять вона померла. За весь цей час я про неї майже на згадував. Чому ми взагалі говоримо зараз про Джулію?

— Чому ти мене не кохаєш? — запитала Алма, проклинаючи нотки відчаю у своєму голосі.

— Я кохаю тебе дужче за все на світі, — з не меншим відчаєм відповів Емброз.