Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 165

Він продовжив, так само завуальовано, як і раніше:

— Напевно, знайдуться люди, які звинуватять мене в тому, що я понадився на твоє багатство. Більшої брехні годі вигадати. Я живу так ощадливо, Алмо, не тільки тому, що так звик, а й тому, що сам так хочу. Я не маю грошей, які б міг тобі запропонувати, але й від тебе нічого не потребую. Ти не розбагатієш, вийшовши за мене заміж, але й не збіднієш. Твого батька це навряд чи задовольнить, але ти, сподіваюся, не матимеш нічого проти. Так чи так, а наше кохання — незвичне, зовсім не таке, як зазвичай буває між чоловіками й жінками. Ми маємо між собою ще дещо спільне — щось ближче й ніжніше. Мені це було ясно з самого початку — сподіваюсь, тобі теж. Я хочу, щоб ми жили разом як одне ціле, у радості, піднесенні й безперестанному пошуку.

Алма склала докупи всю картину допіру по обіді, коли Емброз запитав її:

— Ти сама поговориш з батьком, чи краще мені? — то справді була пропозиція руки й серця. Чи то, радше, припущення.

Емброз не просив Алминої руки, бо, вочевидь, на його думку, вона вже йому її простягнула. Алма не могла цього заперечити. Вона б усе йому віддала. Кохала його до болю. Тільки тепер вона дозволила собі в цьому зізнатися. Втратити його було б так само боляче, як позбутися руки чи ноги.

Справді, їхнє кохання було незвичайне. Їй — майже п’ятдесят, він — ще досить молодий. Вона незугарна, він — вродливий. Вони познайомилися якихось кілька тижнів тому. Вірили в різні світи (Емброз — у божественний, Алма — в матеріальний). Але без жодного сумніву, подумала Алма, це кохання. І Алма Віттекер, безперечно, виходить заміж.

— Я сама поговорю з батьком, — відповіла Алма, ледь стримуючи свою безмежну радість.

Того ж дня перед вечерею вона застала батька в кабінеті — той схилився над паперами.

— Ти тільки послухай, що тут пише, — сказав він замість привітання. — Цей чоловік каже, що більше не може управляти млином. Його син — безголовий картяр! — розорив усю сім’ю. І він пише, що вирішив виплатити синові борги й хоче померти нікому нічого не винним. І я це чую від чоловіка, який за двадцять років ні разу не наробив дурниць. Що ж, тепер має всі шанси наламати дров!

Алма не знала, про кого він говорить, що його син за один і про який млин ідеться. Останнім часом з нею всі розмовляли так, ніби продовжували якусь обірвану раніше розмову.

— Тату, — сказала вона. — Я хочу з тобою поговорити. Емброз Пайк запропонував мені вийти за нього заміж.

— Добре, — сказав Генрі, — але послухай сюди, Алмо — той йолоп хоче продати мені ще свої поля з кукурудзою і вмовляє купити на додачу той старий амбар на пристані, що скоро звалиться в річку. Ти ж його бачила, Алмо. Тільки не зрозуміло, з якого дива він вирішив, що те розвалище чогось варте, і нащо воно взагалі мені здалося.

— Ти не слухаєш мене, тату.

Генрі навіть не підняв голови.

— Слухаю, — сказав він, перегорнувши листок у руці й вчитуючись у написане. — Уважно тебе слухаю.

— Ми з Емброзом хочемо одружитися, — сказала Алма. — Не треба влаштовувати ніяких церемоній і святкувань, хочеться тільки, щоб це сталося найближчим часом. Бажано до кінця місяця. Можеш не хвилюватися — ми залишимося в Білому Акрі. Ти нікого з нас не втратиш.