Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 163

Емброз лагідно потис її руки. Тілом розлилося приємне відчуття.

Як не дати йому згаснути?

Чи не вдати, начебто вона читає його думки, аби тільки відтягнути час і сповна насолодитися новим відчуттям? Чи вийде ще раз влаштувати таку зустріч у майбутньому? Але що, як їх тут хтось застане? Що як Ганнеке заскочить їх сам на сам у майстерні? Що скажуть люди? Що вони подумають про Емброза, у чиїх намірах, як завжди, не було жодного натяку на якісь паскудства? Скажуть, що він бабій. Виженуть геть. А її вкриють ганьбою.

Ні, усвідомила Алма, вони більше ніколи так не робитимуть. Це буде єдиний момент у її житті, коли чоловік стискатиме її руки в своїх долонях.

Вона заплющила очі й відхилилася назад, спершись на стіну. Він не відпускав її рук. Його коліна торкалися її колін. Минуло багато часу. Десять хвилин? Півгодини? Вона жадібно вбирала в себе насолоду від його доторку. Запам’ятати її назавжди!

Приємне відчуття, що виникло в її долонях, розтеклося по всьому тілу й скупчилося в міжніжжі. А на що вона сподівалася? Її тіло вловлювало сигнали цієї кімнати, звикло до неї — а тепер з’явився новий подразник. Кілька хвилин вона опиралася цьому відчуттю. Добре, що її обличчя не видно, бо найменший промінчик світла вихопив би її перекошене, розчервоніле лице. Хоч вона сама все влаштувала, їй досі не вірилось: просто перед нею, у мороці палітурної майстерні, у найпотаємнішій святині її світу сидить чоловік.

Алма старалася дихати спокійно. Вона не піддавалася тому, що відчувала, проте її опір ще дужче підсилював приємне відчуття, що наростало в міжніжжі. У голландській є таке слово — uitwaaien — «йти проти вітру заради задоволення». Саме так вона почувалася. Завмерши на місці, Алма щосили опиралася дедалі сильнішому вітру, але той лише тиснув на неї з не меншою силою, і відчуття задоволення щораз зростало.

Минуло ще трохи часу. Ще десять хвилин? Півгодини? Емброз не ворушився. Алма теж. Його руки зовсім не тремтіли. Водночас, Алма відчувала, як він поглинає її всю. Відчувала його в своєму нутрі й довкола себе. Відчувала, як він перебирає волосинки на її потилиці й досліджує пучки нервових закінчень на її хребті.

«Уява — ніжна, — писав Якоб Бьоме, — і схожа на воду. Тоді як бажання грубе й палюче мов голод».

Алма відчувала їх обох — і воду, і голод. Уяву й потяг. А тоді, з жахом і шаленою радістю усвідомила, що от-от досягне добре знайомої вершини насолоди. Відчуття швидко наростало в її лоні — і зупинити його було неможливо. І Алма спізнала найвищу насолоду — при цьому Емброз не торкався її (тільки тримав за руки), вона не пестила себе, жоден із них навіть не ворухнувся, спідниця не була задерта догори, а руки не метушилися по тілу. Зненацька вона побачила спалах яскравого світла, так наче беззоряне літнє небо розітнула навпіл блискавка. Світ за заплющеними очима став молочно-білий. Вона відчула засліплення, екстаз, і тут же — сором.

Жахливий сором.

Що вона наробила? Що він відчував? Що почув? О Господи, які запахи він уловив? Та не встигла вона поворухнутись і відсторонитись, як відчула щось нове. Хоч Емброз і далі сидів, завмерши на своєму місці, Алмі несподівано здалося, що він раз у раз погладжує її ступні. Незабаром вона збагнула, що його погладжування — це насправді запитання — фраза, яка народжувалася просто з долівки. Вона відчула, як те запитання просочилося крізь її стопи й пронизало кістки ніг. Як, просковзнувши вологою стежкою, проникло до її лона. Здавалося, що в неї проникає звучний голос, слово, вимовлене вслух. Емброз щось запитував — але запитував із середини її нутра. Тепер вона почула.