Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 162

Він не знав, що там були двері. Цього ніхто не знав — так майстерно приховали їхні контури за вигадливою давньою ліпниною на стіні. Після смерті Беатрікс до палітурної майстерні не заходив ніхто, крім Алми. Може, Ганнеке й знала про її існування, але стара економка мало коли навідувалася у це крило будинку, до далекої бібліотеки. Генрі теж, мабуть, про неї знав — зрештою, він сам її проектував — але його тепер також нечасто бачили в бібліотеці. Скоріш за все, він давно забув, що та майстерня взагалі існує.

Алма не прихопила зі собою лампи. Вона напам’ять знала всі обриси кімнати. Там стояв ослінчик, на якому вона сиділа, коли віддавалася на самоті сороміцьким утіхам, і невеликий письмовий стіл, за яким просто навпроти неї міг сісти Емброз. Вона показала йому, де сісти. Коли вона зачинила двері на ключ, вони опинилися удвох у цілковитій темряві, у тісній, потаємній, задушливій кімнатці. Ані морок, ані тіснота його, здається, не турбували. Саме про таке він і просив.

— Можна взяти тебе за руку? — запитав Емброз.

Алма обережно простягнула руку в темряві, доки не торкнулася кінчиками пальців його руки. Вони намацали долоні одне одного. Його рука була невелика й легка. Своя власна видалася важкою і вологою. Емброз поклав руки на коліна, долонями догори — Алма поклала свої долоні на його. Той дотик пронизав її несподіваним відчуттям: бурхливим, нестримним припливом кохання. Пронизав різко, мов схлип.

Але чого вона сподівалася? Що було дивного в тому, що вона відчувала піднесення, надмір почуттів, збудження? Її вперше торкнувся чоловік. Точніше, це траплялося й раніше — вперше навесні 1818 року, коли Джордж Гокс стиснув долоню Алми в своїх руках і назвав її геніальним мікроскопістом, і вдруге нещодавно, коли Джордж торкнувся її, засмучений через Ретту — та в обох випадках вона мимоволі торкалася чоловічого тіла однією рукою. Її ще ніколи не торкалися з почуттям, яке хоча б злегка натякало на близькість. За десятки років вона незліченну кількість разів сиділа на цьому ж ослінчику, розвівши ноги й високо задерши поділ спідниці, і, зачинивши двері й припавши, мов у обійми, до стіни, навпомацки тамувала свій голод пальцями. Якщо в цій кімнаті були молекули, що відрізнялися від інших молекул у Білому Акрі — чи взагалі від усіх інших молекул на світі — то їх пронизували десятки, сотні, тисячі слідів хтивих натуг Алми. І от тепер вона опинилася в тій самій палітурній майстерні, у добре знайомій темряві, посеред усіх цих молекул, наодинці з чоловіком, на десять років молодшим за неї.

Але що їй робити з цим любовним схлипом?

— Послухай моє запитання, — сказав Емброз, легенько стискаючи Алмину руку. — А тоді постав своє. І більше не буде потреби розмовляти. Ми знатимемо, що почули одне одного.