Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 152

— І що трапилося? — запитала Алма, з острахом чекаючи відповіді.

— Я побачив Всевишнього, — відповів він, і очі його заблистіли. — Чи принаймні думав, що побачив. Мені спадали неймовірні думки. Я міг читати слова, сховані в деревах. Бачив ангелів в орхідеях. Я бачив нову релігію, розмовляв новою ботанічною мовою. Чув її гімни. Тепер я вже не згадаю тієї музики, та вона була розкішна. Ба більше: цілі два тижні я чув чужі думки. І дуже хотів, щоб вони почули мої, але вони не чули. Я радів — піднесено, захоплено. Відчував, що мене більше ніхто ніколи не поранить, ніхто мене не торкнеться. Я нікому не завдавав шкоди, але втратив бажання пізнавати цей світ. Я був… цілісний. І то ще не все. Мені відкрилися такі знання! До прикладу, я переназвав усі кольори! Бачив нові, приховані барви. Ти знаєш про такий колір — свіссен? Світло-бірюзовий. Його бачать тільки мушки. Це барва найчистішого Божого гніву. Ти, мабуть, подумати не могла, що Господній гнів — блідо-блакитний, але це справді так.

— Ні, не могла, — обережно зауважила Алма.

— Ну от, а я його бачив, — відповів Емброз. — Бачив, як свіссен оточує ореолом окремі дерева й людей. У деяких місцях я бачив світляний німб там, де взагалі не мало бути світла. Те світло не мало назви, зате мало звук. Хоч де я його бачив — чи то пак чув — завжди йшов за ним слідом. Утім, незадовго після цього я мало не вмер. Мій друг Деніел Таппер знайшов мене в кучугурі снігу. Інколи мені здається, що коли б не настала зима, я б міг і далі так жити.

— Без їжі, Емброзе? — запитала Алма. — Ти б так довго не витримав…

— Часом так мені здається. Я не кажу, що це розумно, але так здається. Мені хотілося стати рослиною. Деколи я думаю, що тоді — на дуже короткий час, завдяки своїй вірі — я таки став рослиною. Бо як інакше я прожив два місяці на дощовій воді й сонячному світлі? Мені згадалися слова Ісаї: «Всяке тіло — трава… справді, народ — то трава». Вперше за багато років Алма згадала, як малою мріяла стати рослиною. Звісно, вона була просто дитям, якому хотілося більше терплячості й любові від батька. Та навіть тоді вона не вірила в те, що справді стала рослиною.

Емброз розповідав далі.

— Коли мої друзі знайшли мене в сніговій кучугурі, вони відвезли мене до божевільні.

— До такої, як оце ми щойно були? — запитала Алма.

Він зажурено всміхнувся.

— О ні, Алмо. Вона була геть не схожа на цю.

— Ох, Емброзе, мені так шкода, — сказала Алма — на душі їй стало зовсім зле.