Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 153

Вона бачила звичайні шпиталі для душевнохворих у Філадельфії, коли вони з Джорджем мусили кілька разів влаштовувати Ретту в такі притулки смутку й безнадії. Їй було не під силу уявити свого лагідного приятеля Емброза в місці, де панували злидні, сум і страждання.

— Не треба шкодувати, — відповів Емброз. — Це вже позаду. На щастя, я забув майже все, що там зі мною трапилось. Але досвід перебування в шпиталі назавжди вселив у мене страх. Я був такий наляканий, що більше ніколи не зміг повністю комусь довіритися. Коли мене звідти випустили, Деніел Таппер і його сім’я взяли мене під свою опіку. Були дуже милосердні до мене. Дали мені дах над головою й роботу в своїй друкарні. Я сподівався, що ще раз зможу дістатися до ангелів, але вже більш матеріальним способом. Безпечнішим, якщо можна так сказати. Мені бракувало духу ще раз кинутися в вогонь. Тому я навчився створювати гравюри — щоб наслідувати Господа, хоч я знаю, що це звучить грішно й зарозуміло. Я хотів залишити в світі свої відбитки, хоч досі не створив такої гарної гравюри, як мріяв. Зате я дістав заняття. І міг милуватися орхідеями. Орхідеї мене заспокоюють.

Алма якийсь час вагалась, а тоді, ніяковіючи, запитала:

— І тобі вдалося знову дістатися до ангелів?

— Ні, — всміхнувся Емброз. — На жаль, не вдалося. Але робота давала мені задоволення і відволікала увагу. Завдяки Тапперовій матінці я знову почав їсти. Однак я став іншою людиною. Уникав усіх дерев і людей, яких у моменти прозріння бачив забарвленими в свіссен — колір Господнього гніву. Я прагнув почути гімни нової релігії, свідком якої став, але не міг пригадати слів. Незабаром я вирушив у джунглі. Мої близькі вважали, що я роблю помилку, що я зійду там з розуму, а самотність зашкодить моєму душевному стану.

— І як — виявилися праві?

— Не знаю. Важко сказати. Як я вже казав тобі, коли ми вперше зустрілися, я страждав від нападів лихоманки. Вони підточували мої сили, та водночас я чекав їх із нетерпінням. Під час лихоманки бували миті, коли мені здавалося, що от-от, і я побачу відбиток Бога. Я бачив, що на листі й ліанах позаписувано накази й умови. Що гілки довкола мене утворюють закручені послання. Усюди були позначки, лінії зливалися в написи, але я не міг їх прочитати. Я чув відголос давньої, знайомої мені музики, але не міг вловити її звуків. Мені нічого не відкрилося. Коли я хворів, то мигцем бачив ангелів, які ховалися в орхідеях — і то тільки окрайчик їхньої одежі. Та щоб побачити навіть таку дрібницю, потрібно було ясне світло й цілковита тиша. Однак цього було замало. Зовсім не те, що колись. Побачивши один раз ангелів, Алмо, більше не вдовольняєшся окрайчиком їхнього вбрання. Через вісімнадцять років я вже знав, що ніколи не побачу того, що колись мені відкрилося, — навіть у крайній самотності джунглів, навіть у стані гарячкового марення — і тому повернувся додому. Але, здається, завжди сумуватиму за чимось.

— За чим же ти сумуєш? — запитала Алма.

— За чистотою, — сказав він, — і цілісністю.

Алма задумалася над його словами, сповнена смутку (і водночас неприємного відчуття, що в неї відібрали щось прекрасне). Вона не знала, як утішити Емброза, хоч він і не просив про втіху. Він божевільний? Та ні, не схоже. Їй подумалось, що до певної міри вона гордиться тим, що він довірив їй свої таємниці. Але які ж вони моторошні! Як їх правильно сприйняти? Вона ніколи не бачила ангелів, не споглядала таємного кольору Господнього гніву, не кидалася в вогонь. Їй навіть не було до кінця зрозуміло, що він мав на увазі — «кинутись у вогонь»? Як це робиться? І навіщо?