Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 154

— Що ти тепер збираєшся робити? — запитала вона. І вимовляючи ці слова, проклинала свій недалекий, приземлений розум, який мислив категоріями буденної діяльності: чоловік тільки що розповів тобі про ангелів, а ти питаєш його про якісь плани.

Проте Емброз усміхнувся.

— Я мрію про спокійне життя, але не впевнений, що заслужив на нього. Дякую, що ви прихистили мене в своїй оселі. Мені страшенно подобається Білий Акр. Тут для мене рай — принаймні кращого раю на землі годі уявити. Я вже наситився світом і хочу спокою. Захоплююся твоїм батьком, який не засуджує мене й дозволив мені залишитися. Тішуся, що маю роботу, яка займає мій час і приносить задоволення. І щиро дякую тобі за товариство. Скажу чесно — я почувався самотнім ще з 1828 року — відколи мої друзі витягнули мене зі снігової кучугури й повернули на світ Божий. Після всього побаченого й через те, що більше побачити мені не вдасться, я завжди почуваюся самотнім. Але, по-моєму, в твоєму товаристві я не такий одинокий, як завжди.

Алмі аж сльози до очей підступили, коли вона це почула. Вона задумалася, що сказати у відповідь. Емброз так легко ділився з нею своїми таємницями, а вона не розповіла йому жодної. Він сміливо відкривав їй своє серце. І хоч його зізнання лякали, відповідь її теж мала бути смілива.

— Ти теж рятуєш мене від самотності, — сказала Алма.

Їй було важко в цьому зізнатися. Забракло духу подивитися йому в вічі, але принаймні голос не затремтів.

— Я й подумати про таке не міг, дорога Алмо, — лагідно відповів Емброз. — Ти завжди така сильна й рішуча.

— У кожного є свої слабкості, — відповіла Алма.

Вони повернулися до Білого Акру, до звичного й приємного повсякденного життя, проте Алма постійно поверталася думками до щойно почутого. Коли Емброз зосереджено працював — малював орхідею чи готував поверхню каменя для літографії — вона часом спостерігала за ним, шукаючи ознак хворого чи підлого розуму. Але ніяких прикмет не помічала. Якщо він і страждав від зорових ілюзій чи моторошних галюцинацій, то ніяк цього не видавав. Ніщо не свідчило про те, що в нього потьмарився розум.

Щоразу, як Емброз підіймав голову й перехоплював її погляд, він всміхався і тільки. Такий невинний, лагідний і довірливий. Його, схоже, анітрохи не насторожувало, що за ним спостерігають. Він не виглядав стурбованим, як людина, яка намагається щось приховати. І, здається, не шкодував про свої зізнання перед Алмою. Достоту навпаки — його ставлення до неї потеплішало. Він став ще уважнішим, підбадьорливішим і охочішим допомогти, ніж раніше. Незмінно перебував у доброму гуморі. Терпляче ставився до Генрі, Ганнеке й усіх решту. Часом виглядав утомленим, але тут не було нічого дивного, адже він тяжко працював. Так тяжко, як Алма. Ясна річ, що час від часу почуватимешся виснаженим. У всьому іншому він був такий, як і раніше, — її любий, задушевний друг. Надмірна релігійність йому теж не була властива, принаймні так здалося Алмі. За винятком щонедільних походів до церкви в її товаристві, Алма жодного разу не бачила, щоб він молився. Куди не глянь, Емброз виглядав добрим, спокійним у душі чоловіком.