Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 85

— Я знала, що рано чи пізно ти прийдеш до мене, — замислено озвалася вона.

— То ви і є ота… — Пинтя на мить затнувся, але пересилив свій страх, — Ґанджі-баба?

Надто вже не пасувало слово «баба» до такої чарівної леді, що сиділа перед ним.

— Що ж, мене називають і так, — зблиснула вона смарагдовими очима. — Але, як бачиш, не варто вірити людському поголосу, який невідомо де народжується і невідь-куди зникає.

— Але чому вас так не люблять, пані? — наважився Пинтя на відвертість, бо дим із сигаретки, що її курила господиня, приємно лоскотав і заколисував.

— Ха-ха-ха! — засміялася вона. — У нас кожного люблять на зубах перетерти, часом до пуття не відаючи, що вони балакають. От скажи мені, пілігриме, ти багато ходиш по світі, а кого в нас люблять? Хіба що нещасних, хворих і слабих. Тих, кому можна поспівчувати в невтішному горі, пожаліти його змарноване життя. Але той, хто є кращий і сильніший, одразу стає нам чомусь неприємним. Так влаштовані люди. І навіть я їх не можу змінити. На жаль.

Пинтя мусив визнати, що ця рудоволоса пані не лише вродлива, а й мудра.

— Але ж нема диму без вогню! — згадав він розбійницьку приказку.

— Так, — нахилилася Ґанджі-баба до нього, і він відчув її знадливий запах, — бо я не належу до тих, хто, отримавши ляпас із правого боку, підставляє лівий. Ні, я чесно сплачую борги кривдникам! Навіть з відсотками.

Вона зблиснула разком білих точених зубів. Пинтя відчув, що потрапляє під її чари. В голові у нього замакітрилося і він вирішив перейти до справи, поки ще був при ясному розумі.

— Я прийшов, зацна пані, за очима Кам’яного попа! — твердо мовив отаман.

— Он як! Грубе дерево почав ти рубати, розбійнику, але чи зрубаєш?

— У вас, поважна володарко, й без мене є ким журитися.

— А навіщо тобі очі Кам’яного попа?

— Я хочу обміняти їх на Золоте берло, аби оживити своїх закам’янілих побратимів.

— Ха-ха-ха! Невже ти гадаєш, що якби цей заплішений дурень мав чарівне берло, то я б його не відібрала?

У Пинті потемніло в очах. А що, як Кам’яний піп обкрутив його довкола пальця, як малу дитину?

— Що ж, Пинтю, порятунок друзів — шляхетний намір. Однак розпізнати чужу біду може кожен, а передбачити власну — мало хто годен. Ти, як та миша, що влипла в смолу: що довше пручаєшся, то більше влипаєш. Облиш свої химери, мрійнику, — відьмині очі спалахнули червоним блиском.

— Я не відступлюся, пані! Хоч би й головою заплатив за свою зухвалість.

— О, велика душа, відкрита навстіж, як торба адвоката! Цей вигаданий дружній обов’язок висить на тобі, Пинтю, зловісним тягарем.

— Мені нема що втрачати, ласкава пані! Я сплю на камені, вкриваюся вітром, гризу чорний хліб. Одним днем чи роком довше, одним менше — що це змінить у моєму житті?

— Що правда, то не гріх. Але що можеш ти, бідний, як церковна миша, запропонувати мені взамін за очі Кам’яного попа? Що в тебе є таке, що зацікавило б грізну Ґанджі-бабу? — господиня пустила цівку диму вгору.

— Татош, — мовив отаман, поклавши руки на пістолі, що стирчали за чересом.

— Та-а-тош, — повільно мовила рудоволоса, заплющивши очі. — Мій неслухняний коник… Я купала його у найкоштовнішому вині з моїх підвалів. Я відчуваю, що він десь близько.