Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 78

Бу-бух! хляп! хлюсь! — шубовснули вони у воду. На щастя, дна мандрівники не дістали, а тому карки собі не зламали. За кілька секунд вони випірнули з морської безодні, відпльовуючись і відфоркуючись. Вода, на щастя, не була гаряча. Вона відсвіжувала. Пухирці на ній утворювалися не від температури, а від газів, що струменіли з глибини. А що вода була вкрай солона, то мандрівцям навіть не треба було ворушити ногами й руками. Вони трималися на поверхні, наче поплавки. Після виснажливої подорожі це була мить блаженства. Щоправда, вчений пацюк про всяк випадок заліз на голову отаманові і вже сушив свою білу шерстку на палючому сонці. Татош важко дихав і поволі приходив до тями.

Так вони пролежали на хвилях зо чверть години, коли на видноколі здалеку щось зблиснуло. Воно відбивало сонячне проміння, як дзеркало, і швидко наближалося.

— А ось і погоня! — насилу всміхнувся Татош.

— Сто кіп чортяк! Невже Вогняний дощ? — примружив око розбійник.

— Аякже!

Коли золота хмара була вже майже над ними, Пинтя наказав пірнати, і вони скільки могли, трималися під водою. Щур і тепер вхопився за чуприну розбійника, боячись, що його кудись віднесе підводною течією. Коли вони нарешті випірнули, дихаючи, як переможці кінних перегонів, Вогняний дощ уже мчав над країною Кам’яного попа. Отаман дивився услід смертельному переслідувачеві і дивувався, як у житті все мудро придумано — навіть лихо може обернутися на несподіваний рятунок.

Дочекавшись, коли золота хмара зникла з обрію, вони попливли до берега, що сірів неподалік. Але на землю не ступали, пам’ятаючи закляття місцевого володаря. За кількадесят ступнів від узбережжя Татош знову піднявся над рожевою гладінню моря і, стікаючи десятками струмочків, поплив у небо.

Тепер вони бачили царство каменю. Великі буруни стриміли одразу при воді. Поміж ними виднілися давні закам’янілі постаті, поруйновані часом, вітром і дощем. Тут вони завважили не лише закам’янілих людей та песиголовців, а й якихось дивних створінь, що їх Пинтя ще не бачив у Закрайсвітті: птахів із лев’ячими головами, гігантських риб і кальмарів, викинутих морем на берег. їх було сотні, цих нещасних, яких зле чаклунство обернуло у порох вічності. Декотрі з них уже цілком осипалися. Хтось стояв без голови чи тулуба, від когось залишилися самі лапи із закрученими лазурями.

— Так, мабуть, виглядає царство мертвих, де ми рано чи пізно знову зустрінемось, — позирав з висоти на застигле кладовище Пинтя. Від цього видовища у мандрівців аж кров застигала в жилах.

— Memento more! — пропищав Фаралампас. — Пам’ятай про смерть!

— От-от… момент у морі! — погодився розбійник. — Неприємний момент, бодай би він навіки запався!

Тутешня земля була кам’яниста і неприваблива. Здавалося, що боги засіяли її каменюками, які рясно вродили. Про історію цього краю не було жодних відомостей, адже звідси ще ніхто не вертався. Скупі вістки доходили хіба від тих, хто над ним пролітав. Сама країна була невеличка, а в її осерді на карті драконів було позначено самотню вершину.