Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 77

Після останньої січі, в якій спільно билися проти песиголовців шовковитяни та мешканці Заклятого міста, загинуло чимало вояків. їм вдячні мешканці країни насипали десять курганів. Один із них здіймався над річечкою, що розділяла два царства.

— Еге ж, і Молибог був похований у такій спільній могилі, — згадав Пинтя свого закам’янілого побратима.

Довкола не було видно жодної душі, тож можна було безпечно приземлятися. На жаль, річечка від спеки геть зміліла, а рештки води висмоктали спраглі чагарники. Татошу лишалося хіба що облизати пересохлі губи.

— Доведеться летіти при землі, може, побачимо десь криницю, — зітхнув кінь, і вони подалися у Царство песиголовців.

Однак тут ґрунт ставав щодалі сухішим, рослинність упадала, а степ переростав у напівпустелю. Ще й на біду їх помітила прикордонна сторожа і з диким гавкотом пустилася за ними.

Це був загін із дванадцяти песиголовців на конях. Пинтя здивовано їх розглядав. Вони справді були більші за людей, кремезніші, порослі густою рудою шерстю, а замість людських облич мали собачі голови. Вершники у шкіряних накидках із нашитими вовчими хвостами почали цілити у прибульців стрілами, і коли одна з них черкнула шкіряну тайстру, отаман наказав Татошеві підійматися вгору. За мить вони знову були вже попід хмарами і стали недосяжними для переслідувачів.

Царство песиголовців виглядало куди вбогіше за Шовкову державу. Це було видно по всьому. Тутешні мешканці жили в глиняних халупах. Носили на собі необроблені шкури тварин. Ніде не було видно плантацій культурних рослин. Очевидно, песиголовці споживали тільки м’ясо, і для цього розводили коней, буйволів та овець. Час від часу мандрівникам на очі трапляли табуни та отари.

На щастя, це царство було невелике. Песиголовці не хотіли родичатися з людьми, вважаючи їх слабшими створіннями. Криваві війни зменшували й без того невелику чисельність людинопсів. Саме тому вони перестали нападати на сусідів, розуміючи, що ставлять під загрозу виживання свого народу.

За Песиголовією розкинулося Кипляче море, яке, либонь, отримало незвичний червоний колір від глинястих ґрунтів. Пинтя розіклав карту драконів на спині Татоша, притримуючи її двома руками. Бідолашний кінь вже геть ослаб і летів значно повільніше. Під ними пінилися рожеві хвилі, і якби трапилася біда, подорожнім було б непереливки.

— Дотягнеш, Татошику? — погладив коня по шиї розбійник. Той промовчав, з останніх сил рухаючи всіма дванадцятьма ногами.

Кипляче море було нешироким, а відразу за ним була позначена країна Кам’яного попа. Та коли перед повітроплавцями нарешті заяснів берег, летючий кінь раптом захрипів, а з його уст пішла кривава піна.

— У воду! — скомандував Пинтя, боячись, що втратить Татоша, і тоді вони ризикують залишитися тут навічно. Кінь був такий зморений, що взагалі перестав рухати кінцівками і каменем шубовснув у море. Найбільше, ясна річ, налякався щур, якого отаман заздалегідь витяг із тайстрини, аби той не втопився у закритій торбі. Книгожер схвильовано попискував, чекаючи на приземлення.