Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 80

Пинтя задумався. Як не крути, а доля все одно поволі зводить його з грізною чаклункою Закрайсвіття. Рано чи пізно мусить відбутися їхня сутичка. Тепер її вже не оминути.

— Гаразд, я принесу тобі очі! — гукнув розбійник. — Принаймні спробую!

— Ви знавісніли, юначе! Авжеж, мавпа не перестане гратися з вогнем, поки не обсмалить собі лапи! — зарепетував учений щур. — Тепер нам точно амінь!

— Ну, це ми ще побачимо, кому амінь, а кому — камінь! — заіржав Татош. — Мужність зростає з небезпекою.

— Хай тобі пощастить, чужинцю! Хай пощастить!.. — прогудів їм услід Кам’яний піп і за мить знову перетворився на занімілий стовп.

Лише курява, що здіймалася над скелею, свідчила, що ще хвилю тому тут коливалося небо і двигтіла земля.

Розділ 23. ПРОХАННЯ ВЕЛЕТІВ

Попри страшенну спеку, в якій яйце могло спектися просто на дорозі, дивовижна подорож тривала. Наші мандрівці мало не умлівали від спраги: язики їм пересохли, мов черепки.

Невдовзі за крем’яною горою посеред громаддя каменюк зблиснуло невеличке озерце — у тридцять ліктів завширшки. Очевидно, тут із-під землі било джерельце. Побачивши прісну воду, кінь затремтів, а Пинтя зі щуром голосно ковтнули слину. Але як попити водиці, не ступаючи на зачаровану землю?

— Придумав! — гукнув отаман і витрусив з торби Фаралампаса, який перелякано вхопився за кінську гриву, а Пинтя наказав Татошеві знижуватися.

Коли кінь ледь не черкав копитами рінь, розбійник нахилився, зачерпнув шкіряною тайстрою води і витяг її за ремінець нагору. Спочатку напоїли бідолашного оґира. Татош, кружляючи по колу над озерцем, пив-пив і не міг напитися. Далі прийшла черга Фаралампаса, і нарешті останнім солодко напився Пинтя. Вода була смачна і студена.

Далі летіти стало значно легше. Поволі смеркало, і на небі де-не-де визирали зірочки. Барви блякли в сірій імлі, гублячи свої кольори. Надходила ніч, яка несла порятунок від спеки. Країна Кам’яного попа невдовзі закінчилася. Що знаходилося під мандрівниками тепер, було важко розгледіти — ніч видалася темною, хоч в око стрель. Лише зрідка внизу зблискували вогні, і це свідчило про те, що тутешні краї не були цілком безлюдні.

Попри темряву, Татош летів упевнено. Кінь Ґанджі- баби мав якесь вроджене чуття на її чаклунський осідок. А може, це вона його так начарувала, аби він ніколи не збивався з дороги? Мешкала чарівниця аж у глухому закутку Закрайсвіття. Напевно, аби ніхто до неї не міг завітати. Коли Татош їй служив, вона на ньому частенько виїжджала прогулятися. Та відколи чарівний кінь зник, Ґанджі-баба стала цілком невиїзна. Адже подолати такі відстані звичайним конем було надто виснажливо. Через це й розшукувала вона всюди свого диво-румака.

Татош летів цілу ніч. За цей час його побратими встигли виспатися. Пинтя спав, обійнявши шию оґира, а вчений сліпань посопував у торбині, перекинутій через розбійницьке плече. Як стало розвиднятися, Татош розбудив отамана.

— Ми вже близько, мій пане, — натомлено мовив кінь. — І тобі належить підготуватися.

— Підготуватися? — широко позіхнув парубійко. — З якого доброго дива?