Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 79

Невдовзі мандрівці її помітили. На шпилі білястої скелі стримів кам’яний стовп. Наблизившись, Пинтя розгледів у ньому постать голомозого чоловіка з довгою бородою і складеними на грудях руками.

— Це і є, либонь, Кам’яний піп! — мовив Татош, кружляючи над стовпом на безпечній відстані.

— Чому ж він закам’янів? — здивувався розбійник.

— Його мовчання — це крик! Він спить, — виткнув з торби носа щурик. — А що йому лишається робити?

— І як його розбудити? — почухав потилицю парубійко, зазираючи в тайстру — чи нема там чогось зайвого, аби запустити у сонного господаря.

Але Кам’яний піп раптом сам прокинувся і загримів рокітливим голосом:

— Чого тобі треба, чужинцю?

— Я приїхав, поважний володарю, до вас у справі, — крикнув Пинтя, поки Татош кружляв довкола голови статуї.

— Тоді стань на мою землю, якщо ти такий сміливий! — пророкотав господар.

— Не ставай! Це пастка! — заверещав Фаралампас і чомусь знову шусьнув у торбу. — Смерть дожене й того, хто від неї втікає!

— Звідси мене ліпше буде чути, володарю! — схитрував розбійник. — Ближче до твоїх вух!

— А ти не такий дурний, як з вигляду! Ха-ха-ха! — загриміло довкола.

— Мені конче потрібне Золоте берло, яким можна розчаклувати закам’янілих людей! — гукнув знову Пинтя.

— Ні, ти таки йолоп! Ха-ха-ха! — знову зареготав Кам’яний піп. — Невже ти думаєш, що я його комусь віддам?

— Але який хосен вам його тримати? Ви ж і так можете на своїй землі обернути всіх на каміння чи на людей, — не здавався отаман.

— Ти мене починаєш гнівати, нахабо! — визвірився Кам’яний піп. — Не тобі, смертний, мені вказувати, що я маю робити! Прийти до мене легко, але піти — важко.

При цих словах скеля затремтіла і з неї почали сипатися дрібні камінці.

— Що це ви таке кажете? — сполошився Пинтя — Боже збав, аби я вам наказував! Як вам могло спасти на думку таке безглуздя? У мене й без вас ворогів не бракує! Присягаю душею!

— Ха-ха-ха! — зарокотало довкола. Від цього гучного сміху все почало труситися. Здійнялася курява, а земля захиталася. Здавалося, що за мить почнеться кінець світу.

— То ви дасте мені чарівне берло? — крикнув Пинтя Кам’яному попові у вухо, що нагадувало закручену печеру, яка дедалі звужувалася.

— Який ти надокучливий! Як та чорна гидка муха! Тебе женуть у двері, а ти лізеш у вікно! Досить товкти воду в ступі!

— Але мені дуже-дуже треба, камінний господарю! Не за себе прошу, а за друзів своїх — за братів, що їх утратив!

— Ти ба який турботливий… — задумався володар і все довкола стало втихати. — За братів, кажеш… Гаразд, чужинцю, я дам тобі те, що ти просиш. Але спершу ти повернеш мої очі.

— Твої очі? — здивувався опришок і щойно тепер помітив, що в кам’яного володаря нема очей. Рухався лише рот, який нагадував велетенську розколину.

— Їх украла в мене Ґанджі-баба, — сердито мовив Кам’яний піп. — Ця мізерна крутійка! О боги, за що ви мене прокляли?!

Тепер гуркіт знову посилився і з гори додолу вже сипалися навіть валуни.

— Оце влипли! Хто шукає біду, той легко її знайде! — свиснув пацюк. — Ще нам для повного щастя лиш Ґанджі-баби бракує!