Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 65

— …Ось так Ґанджі-баба й стала володаркою Татоша, — сказав Фаралампас і зітхнув із полегшенням, що врешті закінчив свою оповідь. — Історія — вчителька життя!

— Красненько дякую! Але я так нічого й не доп’яв, — усміхнувся розбійник. Тим часом у кінці алеї з’явився вершник. Точніше, це було щось дивовижне на могутньому чорному оґирі. Бо мало дві кулясті голови, що аж блищали на сонці.

Кінь їхав клусом, і розбійник про всяк випадок сховався за лавою. Але коли диво-вершник порівнявся з Пинтею, той засміявся і вискочив йому навперейми.

— Здоровенькі були, бісові душі! — підморгнув розбійник, і кінь у відповідь радісно заіржав, підхоплюючись на диби і мало не скидаючи верхівців додолу.

— Як ся маєте, добродії Безручко й Безніжко? — Пинтя схопив коня за повід і, кумедно наслідуючи першого міністра, підніс капелюха.

— А, то ви… — зітхнули брати-близнюки і перезирнулися. — Ми оце надумали…

— Нам коня повернути, чи не так? — підкрутив вуса отаман, хитро примружуючись.

— Ага! — одностайно мовили вони. — Мідна хаща перестала існувати, тож тепер брамники вже не потрібні. От ми й схотіли навідатися до міста, щоб напитати якоїсь роботи.

Вони говорили схвильовано. І було незрозуміло, чи браття й справді в розпачі, чи то існує ще якась причина для збентеження.

— А як ви, пане розбійнику? — запитав Безручко, що сидів поперед Безніжка. Останній керував конем, обійнявши брата руками.

— Нічогенько! Як завжди, лиха — повні міхи! Прикро, що трьох своїх друзів-цімборів утратив.

— У Мідній хащі? — обережно поцікавився Безніжко.

— Ні, її ми подолали без втрат.

— Хвала Богові! — перехрестився Безручко і настрій у калічок одразу поліпшився.

— Засуньте коневі руку у вухо! — раптом почув розбійник голос із тайстрини. Фаралампас за першої небезпеки ховався туди.

— Як це — у вухо? — здивувався Пинтя. — Що ти верзеш, сліпий пожирачу паперу?

— У Татоша у вусі сховано Вогняний батіг, — мурмотів учений пацюк. — Я ж вам щойно оповідав. Дурень завжди виявить свою дурість!

— Ану, хлопаки, дайте й мені кісточки розім’яти! Бо вже давненько на вправному оґирі не їздив! — збагнув Пинтя пораду Фаралампаса.

— Авжеж! Авжеж! — заквапилися брати зі спини вороного, який від нетерплячки аж копитом бив по насипаній дрібними камінцями доріжці.

Вони відчували свою провину перед розбійником і його товаришами, тож більше за все на світі прагнули щезнути з отаманових очей. До того ж за домовленістю близнюки мали повернути коня господарям у разі їхньої повторної зустрічі. Отож гніватися вони могли тільки на те, що обрали саме цей шлях до Заклятого міста — з найтихішої околиці. Хоча яке це мало значення у безлюдному місті? Словом, близнюки хотіли як краще, а вийшло — як завжди.

— А чого ви такі набурмосені, наче хрону наїлися? — запитав Пинтя, злетівши на оґира. — Ви ж просто на весілля вгодили!

— На весілля? — перезирнулися брати.

— Еге ж! Принцеса Геремія заміж виходить!

— Принцеса Геремія?! — в один голос гукнули близнюки.

— І я подбаю, аби ви сиділи за центральним столом обабіч самого короля! Слово розбійника!