Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 64

Учений щур мав тільки одну пораду: йти до Кам’яного попа, бо той Піп має Золоте берло і володіє чарами обертати живих на камінь. Але заковика полягала в тому, що Піп зачаклував свою землю і тепер на неї ніхто не смів ступити.

— А хай йому чорт! Стривай, може, насипати собі у постоли нашої землі і ходити по ній? — сушив голову розбійник.

Фаралампас невдоволено настовбурчував вусики.

— Тоді не знаю, як до нього дістатися! Хіба що по небу! — вигукнув роздратований Пинтя і завмер, розуміючи, що намацав правильний рішенець. Еге ж, тут є істоти, які вміють літати. Ті ж дракони! Хоча ні, вони зжеруть їх на місці. Чекай-но, у тій книжці про літаючих мешканців, був ще хтось. Так-так, здається, кінь. Він згадав сторінку фоліанта, яку зжер пацюк. Там був намальований великий оґир з дванадцятьма ногами.

— Мені потрібен літаючий кінь, мудрагелю! — узяв він щура за пишний фіалковий хвіст і підніс до лиця.

У того ледь окуляри з носа не впали. Він пронизливо запищав, і Пинтя поклав його на долоню.

— Одразу б так сказали! Щасливо прожив життя той, хто жив непомітно, — зітхнув пацюк. — Вам потрібен Татош.

— Татош? — здивовано перепитав розбійник.

— Так, особистий кінь Ґанджі-баби.

Розділ 19. ТАТОШ

І знову ця відьма! Вона вже кілька разів перетинала шлях отаманові. Уперше почув Пинтя про чаклунку, коли побачив повітруль, що виявилися її доньками. Удруге — після того, як розтрощений мідний бик обернувся на молодшу сестрицю босоркані. Утретє, коли Вогняний дощ, посланий Ґанджі-бабою, знищив Шарканя. Тепер знову її ім’я вигулькнуло лиховісною примарою.

— Та хто вона в біса така? — запитав він вченого пацюка, коли вони прогулювалася Срібним садом. Точніше, тим, що від нього зосталося. Адже замість дерев зі щирого срібла тут височіли іржаві строми. Бо хоч принцеса й ожила, та її уславлені чудеса — червона ружа, що злітала з дівочої усмішки, і срібні дерева, що виростали там, де вона ступає, — залишилися в минулому.

— Ґанджі-баба — нині найсильніша чаклунка Закрайсвіття, — хитав головою щур Фаралампас. — Принаймні таку з себе вдає. Я не радив би вам з нею зачіпатися. Бо нещастя мають надзвичайну швидкість.

— Гаразд. А як дістати її коня?

— Це не простий румак, а чарівний. Коли він не літає, по ньому й не скажеш, що він — Татош.

Фаралампас примостився на коліні у Пинті, що присів на алеї мертвого саду на декоративну лавицю із закрученою спинкою. Видно, колись у Срібному саду це було улюблене прогулянкове місце мешканців Заклятого міста. Щур піднявся на задніх лапах і почав читати розбійникові лекцію про Татоша, ходячи по його нозі вперед-назад. Почав книжник аж із сивої давнини, від царя Гороха, коли людей було троха, а що говорив дуже мудрими словами, то розбійник, який не виспався вночі, воюючи з дводушницею, заходився клювати носом. На щастя, щурик був сліпий, тож цього не зауважив.

Але навіть під час дрімання вухо отамана було налаштоване на незвичні звуки. Отож, коли здалеку долинув цокіт копит, Пинтя почав виринати зі сну.