Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 103

– Навіть знаючи, що він тут, я виявився не готовим до жаху, що охопив мене, коли я вгледів це біле, бліде, як у мерця, обличчя, яке зненацька виринуло з пітьми у вікні кабінету. Було попівночі. Я мав би відмовитися розмовляти з ним, авжеж, але він погрожував мені…

Він зажадав, щоб я купив у нього обидві марки – одну, котру він не так давно поцупив, і другу, що її він украв із колекції доктора Кіссінґа багато років тому.

Йому запало в голову, бачиш-но, що я заможна людина. «Такий шанс вигідно вкласти гроші випадає лише один раз у житті», – сказав він мені.

Коли я відповів, що в мене немає грошей, він почав сипати погрозами, що повідомить куди треба, що всі дізнаються, що це я спланував викрадення першого «Ольстерського Месника» й зробив замовлення на другого. І Боб Стенлі підтвердить його покази. Урешті-решт, це я був колекціонером марок, а не він.

І хіба я не був присутнім при обох крадіжках? Ця почвара навіть натякнула, що вона могла – могла вже, лишень, уяви! – сховати «Ольстерських Месників» десь у моїй колекції.

Після нашої сварки я був надто засмучений, щоб укладатися спати. Коли Боні пішов, я кілька годин снував кабінетом туди-сюди, мордуючись, знову й знову подумки повертаючись до цієї ситуації. Я завжди почувався частково відповідальним за смерть містера Твайнінґа. Страшно казати, але це так. Моя мовчанка призвела до самогубства цієї чудової людини. Якби в мене тільки вистачило мужності сказати вголос про свої підозри, Бонепенні й Стенлі не забралися б так легко й містер Твайнінґ не був би доведений до ручки. Бачиш-но, Флавіє, мовчанка – іноді найдорожча вигóда.

Через певний час, після довгих роздумів я вирішив – усупереч усім переконанням, – пристати на його пропозицію. Я продам свою колекцію, усе, що в мене є, але куплю його мовчання, і маю зізнатися тобі, Флавіє, що я соромлюся цього рішення більше, ніж будь-чого іншого в моєму житті. Будь-чого іншого.

Я хотіла сказати йому якісь правильні слова, але вперше язик підвів мене, і я сиділа, як йолоп, не спроможна навіть поглянути татові в обличчя.

– Десь під ранок – напевно, годині о четвертій, позаяк за вікном починало розвиднятися, – я вимкнув лампу, маючи твердий намір вирушити до селища, розбудити Бонепенні й погодитись із усіма його вимогами.

Однак щось мене зупинило. Не можу пояснити що, але так було. Я вийшов на терасу, проте замість того щоб піти до головного входу й далі на під’їзну алею, як я хотів, я подибав до каретного сараю, відчувши, що мене туди як магнітом тягне.

Ага! – подумала я. Це не тато перетнув кухню. Він вийшов на терасу з кабінету, потім пішов попід стіною городу й до каретного сараю. Він не зазирав на город. Він не йшов повз напівсконалого Бонепенні.

– Мені треба було поміркувати, – вів далі батько, – але я не міг зібрати думки докупи.

– І ти сів у «ролс» Гаррієт, – вирвалося в мене. Часом у мене виникає бажання пристрелити себе.