Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 101

Я підвів голову й побачив бідолаху на даху дзвіниці. Він чіплявся за парапет, немов кажан, його мантія тріпотіла на вітрі, неначе чорний прапор. Промінь сонця пробився крізь хмари й осявав його ззаду, наче світло рампи. Здавалося, усе його тіло засвітилося, а волосся, яке вибилося з-під капелюха, було ніби карбований мідний диск на тлі сонця на сході, немов німб святого в книжці з малюнками.

«Обережно, сер! – закричав Сімпкінс. – Черепиця може відпасти!»

Містер Твайнінґ бликнув на ноги, наче пробуджуючись зі сну, наче здивувавшись, коли побачив, що він на висоті вісімдесяти футів. Він кинув оком на черепицю і якусь мить не рухався.

Відтак він витягнувся на повен зріст, тримаючись лише на пальчиках. Підняв праву руку, зобразивши римський салют, його мантія роздималася навколо нього, як тога якого-небудь стародавього цезаря на бастіоні.

«Vale!» – на всі заставки крикнув він. Прощавайте.

На якусь мить мені здалося, що він відступив углиб від парапету. Можливо, він передумав, можливо, сонце, що сяяло за ним, засліпило мені очі. Однак потім він опинився в повітрі, він летів униз. Один хлопчик сказав потім репортеру, що він виглядав як ангел, котрий падає з небес, але це не так. Він повалився прямісінько на землю, як камінь у мішку. Неможливо змалювати це більш привабливами словами.

Тато надовго замовк, наче не міг дібрати слів. Я затамувала подих.

– Торохнувши, тіло вдарилося об каміняччя, – нарешті повів він далі, – цей звук дотепер переслідує мене уві сні. Я багато чого чув і бачив на війні, але це… Геть інше.

Він був доброю людиною, і ми вбили його. Горацій Бонепенні і я вбили його – усе одно що своїми руками зіштовхнули з вежі.

– І зовсім ні! – заперечила я, простягаючи руку й торкаючись батька. – Ти непричетний до цього!

– Гай-гай, Флавіє.

– І зовсім ні! – повторила я, дарма що мене саму вразила моя сміливість. Невже справді моя розмова з татом набирала таких обертів? – ти аж ніяк непричетний до цього. Це Горацій Бонепенні знищив «Ольстерського Месника».

Тато понуро всміхнувся.

– Ні, голубко. Бачиш-но, коли я повернувся до кабінету того недільного вечора й скинув піджака, я побачив дивну липку пляму на манжеті. Я одразу збагнув, що воно за проява: закликаючи нас узятися за руки, щоб приспати увагу, Боні встромив вказівного пальця до рукава мого піджака й приклеїв «Ольстерського Месника» до манжети сорочки. Але чому я? Чому не Боб Стенлі? Через дуже вагому причину: якби вони обшукали нас усіх, марку знайшли б у моєму рукаві й Боні дер би горло, що він невинен. Не дивина, що її не змогли знайти, коли його обшукували.

Звісно, він забрав марку, коли тиснув мені руку перед тим, як піти геть. Боні був майстром обманів зору, пригадуєш, і, позаяк я одного разу був його помічником, було очевидно, що я можу стати ним знову. Хто б розсудив інакше?

– Ні! – сказала я.

– Так, – усміхнувся батько. – Але це ще не кінець.

Дарма що нічого так і не довели, Боні покинув Ґреймінстер, тільки-но закінчився семестр. Хтось розповів мені, що він виїхав за кордон, бажаючи уникнути якихось неприємностей, і я не можу сказати, що це мене здивувало. Не здивувався я й із того, що Боб Стенлі, після виключення з медичного коледжу, оселився в Америці, де відкрив філателістичний магазин: одну з багатьох фірм, котрі працювали через пошту, розміщуючи рекламу в коміксах і надсилаючи марки на замовлення хлопців, які вже вбилися в колодочки. Уся ця справа, одначе, скидалася не більш як на прикриття його шахрів-махрів із багатими колекціонерами.