Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 105
Алан Бредлі
Його відповіді довелося чекати цілу вічність, і, коли вона прозвучала, у ній відчувався глибокий смуток.
– Хто ще там був, Флавіє? – спитав він.
– Я, – була моя відповідь. – … наприклад.
Інспектор Г’ювітт увімкнув склообігрівач, щоб випарувалась волога, котра осідала на передньому склі від нашого дихання.
– Ти ж не думаєш, що я повірю в цю історійку із сутичкою й хворим серцем? Тому що я не вірю. Не це вбило Горація Бонепенні.
– Значить, це торт! – випалила я з несподіваним піднесенням. – Його отруїли тортом!
– Це ти отруїла торт? – запитав він, злегка осміхаючись.
– Ні, – зізналася я. – Шкода, що я цього не зробила.
– Це був найзвичайнісінький торт, – сказав інспектор. – Мені вже надійшли результати аналізу.
Найзвичайнісінький торт? Це найвища оцінка, яку коли-небудь отримували смаколики місіс Мюллет.
– Ти маєш рацію, – вів він далі, – Бонепенні дійсно пригостився шматочком торта за кілька годин до смерті. Але як ти дізналася?
– Хто, крім незнайомця, буде їсти цю гидоту? – запитала я, намагаючись за глузуваннями приховати раптове усвідомлення своєї помилки: Бонепенні аж ніяк не отруївся тортом місіс Мюллет. Це була дитяча ідея. – Даруйте, – перепросила я. – Просто вирвалося. Ви, напевно, вважаєте мене непоправною дурепою.
Інспектор Г’ювітт не відповідав надто довго. Нарешті він сказав:
– «Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький?» Моя бабця частенько так казала, – докинув він.
– Що це значить? – запитала я.
– Це значить… О, ми вже в Букшоу. Тебе, мабуть, зашукалися.
– О, – сказала Офелія цим своїм безтурботним голоском. – Тебе не було? Ми не помітили, правда, Даф?
Дафна закотила очі. Вона явно була налякана, але намагалася не давати взнаки.
– Правда, – пробурмотіла вона й знову встромила носа в «Холодний дім» Діккенса. Хай там що, Даффі читала швидко.
Запитай вони – і я б залюбки розповіла їм про зустріч із татом. Однак вони не запитали. Якщо їх і засмучували його неприємності, вони не мали наміру підпускати мене до себе, це було очевидно. Фелі, Даффі і я як три личинки в трьох окремих коконах, і часом я дивувалася, чому так. Чарлз Дарвін якось написав, що найзапекліша боротьба за виживання точиться всередині племені, і, як п’ятий із шістьох дітей – маючи трьох старших сестер, – він точно знав, про що говорить.
Для мене це було питання елементарної хімії: я знала, що субстанцію можуть розчиняти речовини, які подібні до неї своєю хімічною структурою.
Це не мало раціонального пояснення: просто такими є шляхи Природи.
День був довгий, і мої очі злипалися.
– Я, мабуть, піду в ліжко, – сказала я. – На добраніч, Фелі. Добраніч, Даффі.
Моя спроба налагодити контакт наштовхнулась на мовчання й хрюкання. Коли я підіймалася сходами, зненацька нізвідкіля поверхом вище виринув Доґґер зі свічником, якого міг придбати на розпродажі майна в Мендерлі.
– А полковник де Люс? – прошепотів він.
– З ним усе гаразд, Доґґере, – сказала я.
Доґґер, явно схвильований, хитнув головою, і кожен із нас вирушив до насидженого кубельця.
18
Школа Ґреймінстер дрімала, простягнувшись на сонці, здавалося, їй снилася колишня слава. Усе навколо було достеменно таким, як я собі уявляла: величні старовинні будівлі, чепурні зелені лужечки, які збігали до тихоплавної річки, і просторі безлюдні майданчики для ігор, де – складалося таке враження – розляглося безмовне відлуння матчів із крикету, учасники яких давно спочили в Бозі.