Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 104

Тато втупив у мене сумовитий погляд, яким, мабуть, хробак дивиться на ранню пташку тієї миті, коли її дзьоб от-от заклацнеться на ньому.

– Так, – відповів він лагідно. – Я втомився. Останнє, що я пам’ятаю, – я думав про те, що коли Боні й Боб Стенлі довідаються, що я банкрут, вони перекинуться на когось більш перспективного. Не те щоб я бажав комусь такої халепи…

А потім я, мабуть, заснув. Не знаю. Байдуже. Я був там, коли мене знайшли поліцейські.

– Банкрут? – здивувалася я. Не могла стриматись. – Але татусю, у тебе є Букшоу.

Тато глянув на мене, і очі були в нього на мокрому місці, – я вперше бачила його таким.

– Букшоу належить Гаррієт, бачиш-но, і, коли вона померла, вона померла, нічого не заповівши. Не залишила заповіт. Податки на спадок – так, податки на спадок ожебрачують нас.

– Але Букшоу твій! – сказала я. – Він віками належав нашій родині.

– Ні, – невесело покрутив головою батько. – Він не мій, аж ніяк не мій. Розумієш, Гаррієт належала до роду де Люсів і до того, як ми побралися. Вона моя чотириюрідна сестра. У мене за душею жодного су, щоб укласти в це місце, так би мовити, вітер у кишенях. Я, загалом кажучи, банкрут.

Пролунав металевий стукіт у двері, і інспектор Г’ювітт зайшов до камери.

– Даруйте, полковнику де Люс, – сказа він. – Старший констебль, як ви, безперечно, розумієте, має піклуватися, щоб закону дотримувалися повною мірою. Я дав вам стільки часу, скільки міг, не ризикуючи своєю головою.

Тато у відповідь лише сумовито хитнув.

– Ходімо, Флавіє, – звелів інспектор, – я відвезу тебе додому.

– Я не можу поїхати додому, – не погодилась я. – Хтось поцупив мого велосипеда. Я б хотіла написати заяву.

– Твій велосипед у мене на задньому сидінні.

– Ви його вже знайшли? – запитала я. – Слава Богу! «Ґледіс» ціла й неушкоджена!

– Він і не зникав, – сказав він. – Я бачив, як ти паркуєшся перед входом, і попросив констебля Ґлоссопа забрати його, маючи на меті безпеку.

– Щоб я не змогла дременути звідси?

Тато здвигнув бровою від такого зухвальства, але нічого не сказав.

– Почасти так, – визнав інспектор Г’ювітт, – але більше тому, що ще й досі ллє як із відра, а їхати до Букшоу треба під гору й далеко.

Я мовчки обняла тата, він, дарма що залишався непохитним як дуб, не заперечував.

– Постарайся бути хорошою дівчинкою, Флавіє, – сказав він.

Постаратись бути хорошою дівчинкою? Це все, чим клопочеться його голова? Було цілком ясно, що наш підводний човен виплив на поверхню, його жителі вибралися з глибини, й уся магія залишилася далеко внизу.

– Зроблю, що мені під силу, – сказала я, відвертаючись. – Дуже старатимусь.

– Ти не маєш бути надто суворою з татом, розумієш, – сказав інспектор Г’ювітт, пригальмувавши, щоб не проґавити скрут на Бішоп-Лейсі. Я зиркнула на нього, його обличчя осявало м’яке світло панелі з приладами «воксгола». Двірники, як чорні коси, шкряботіли по склу, а довкруж спалахували блискавиці.

– Ви справді вірите, що він убив Горація Бонепенні? – поцікавилась я.